Одним із головних сюжетів нинішньої кризи є пошук грошей на «порятунок економіки». У тому, що ці гроші потрібні і що без них «економіці» прийде кінець, ніхто не сумнівається. І саме ця відсутність сумніву в речах, у яких дуже варто засумніватися, є причиною написання цієї статті.
Справа в тому, що для економіки — тобто процесу створення благ шляхом добровільного обміну і виробництва — все, про що пишуть у зв’язку з темою «немає грошей для порятунку економіки», не має жодного значення. Точніше — всі «показники», «параметри», «агрегати» на кшталт ВВП не є економічними явищами, як, наприклад, право власності чи гроші. Вони не виникли для потреб людей, які беруть участь у добровільній співпраці, а є політичними явищами — і перш за все способом державної звітності, а в сучасному світі ще й одним із головних інструментів виправдання розширення держави. Справді, що означає ВВП для діючих суб’єктів? Кому потрібні усереднені за різними й часто взаємосуперечливими методиками ціни на довільній території за довільний відрізок часу? Знайдеться чи у вільному суспільстві хтось, хто погодиться заплатити за таку інформацію? Або візьмемо «торговий баланс». Будь-який економіст знає, що у довгостроковій перспективі сальдо дорівнюватиме нулю. Не кажучи вже про те, що дані про те, скільки ввозиться і вивозиться з деякої довільної території, самі по собі нікому не потрібні. І так фактично щодо будь-якого з «показників», якими оперує державна пропаганда.
На жаль, попри те, що самі показники, якими оперує держава, не є у строгому сенсі економічними, наслідки їх застосування безпосередньо впливають на економіку, оскільки визначають характер державного регулювання. Візьмемо, для прикладу, бюджетний дефіцит. Він означає не те, що держава не зможе витратити стільки грошей, скільки планувала, а лише те, що наявними коштами вона не здатна зібрати суму, яку вважає потрібною. Але це її не зупиняє. На додаток до наявних коштів будуть залучені нові (як правило, запозичення) для фінансування бюджетного дефіциту. Тобто бюджетний дефіцит обіцяє нам вилучення коштів із продуктивної економіки — на додаток до вже здійснених, аби наповнити «дохідну» частину бюджету. Або інший типовий випадок. У боротьбі за голоси деяка партія обіцяє встановити мінімальну заробітну плату. Перемігши на виборах, вона виконує обіцянку. У результаті зростає безробіття, адже ціна праці, як і будь-яка інша, визначається попитом і пропозицією, а не думкою парламенту. Ті, хто був готовий працювати за ціною нижче мінімальної заробітної плати, опиняються на вулиці (суспільство несе збитки також у вигляді скорочення пропозиції товарів і послуг). Наступний уряд починає боротися з утвореним безробіттям. Звісно, він не скасовує мінімальну заробітну плату, а, скажімо, збільшує допомоги, запроваджує «програми» для навчання безробітних і так далі. І все це, звісно, означає ще більше навантаження на продуктивну економіку. Тобто державне регулювання призводить до виникнення проблем, які вирішуються новим державним регулюванням, що створює нові проблеми, і так до безкінечності.
Це відбувається (і навіть у більшій мірі) і в тих випадках, коли державне регулювання не таке очевидне, як пряме законодавче регулювання цін (мінімальна заробітна плата і тому подібне). Більше того, у таких випадках часто виникають дивні системи, у яких самі учасники безпосередньо заінтересовані в тому, щоб інші її учасники діяли не економічним чином (тобто у своїх інтересах), а в інтересах самої системи та держави, що стоїть за нею. Про «солідарну» пенсійну систему, яка працює за принципом дедовщини, всі знають; наведу інший приклад регулювання, яке тримає в заложниках усю країну і вирішує свої проблеми новим регулюванням, що призводить до нових втрат і так далі.
Таким прикладом є сучасна фінансова система, заснована на частковому резервуванні. Часткове резервування — це можливість банку використовувати гроші, що знаходяться на рахунках до запитання, у своїх цілях, як правило для кредитування третіх осіб. Для тих, хто не знайомий із предметом, поясню: як клієнти ми укладаємо з банками два основні види угод. Перший — це рахунок до запитання. Ви зберігаєте гроші, здійснюєте оплату за угодами і так далі. Це ваші гроші, ви не втрачаєте права власності на них; фактично це ті самі гроші, що лежать у вас у кишені, тільки замість кишені вони знаходяться в банку. Такі рахунки називаються «поточними», «розрахунковими» і тому подібне; як правило, вони є безстроковими (до запитання). Другий вид угод — це кредит банку. Ви даєте банку гроші на певний строк в обмін на дохід, зазвичай у формі відсотка від суми. У цьому випадку власність на ці кошти переходить до банку на строк угоди; ви втрачаєте доступ до них, поки строк не мине (банки називають такі угоди «строковими вкладами» саме тому, що договір укладається на певний період часу).
Так от, у разі «строкових вкладів» усе нормально і чесно. Проблема — часткове резервування — виникає з першим видом угод — вкладами до запитання. Чому «часткове» і чому «резервування»? Ці слова означають, що банк із ваших розрахункових рахунків видає в кредит деяку частину, а залишок залишає для обслуговування поточних потреб клієнтів. Тобто банк керується міркуванням, що «усі одразу не прийдуть за своїми грошима з рахунків до запитання», і спрямовує частину з них у кредити, а частину ваших грошей тримає в «резерві» на той випадок, якщо вони вам знадобляться. Називалося це частковим резервуванням далеко не завжди, а точніше — лише з XIX століття. До цього майже 2000 років історії банків це вважалося крадіжкою і відповідно каралося. Однак з якогось моменту, коли держави замість того, щоб позичати гроші в банкірів, вирішили створювати власні банки і почали проводити політику націоналізації (правильніше було б говорити — приватизації) грошей, часткове резервування було легалізовано низкою судових рішень в Англії та США, а потім ця практика стала «законною» і сьогодні вважається єдино можливою і — увага — навіть має відповідні «теорії» на свій захист.
Фактично «часткове резервування» є дозволом на крадіжку, а в сучасному вигляді це ще й привілей для банків — можливість не відповідати за своїми зобов’язаннями, тобто пряме державне регулювання.
Як я вже сказав, ця система робить нас усіх її заложниками і змушує працювати на її інтереси. Ми щойно були свідками такої ситуації. Коли на Майдані сталися відомі події, люди потяглися знімати гроші з рахунків (як правило, з тих самих рахунків до запитання). Нагадаю: це їхні гроші. Але тут-таки почалися заклики цього не робити, тому що «набіг на банки» може «підкосити» банківську систему. Тобто виходить, що люди не можуть забрати свої гроші з банку і мають враховувати інтереси деякої системи, яка може постраждати від цього. І все це при тому, що ніякої альтернативи такій системі не існує. Але найцікавіше тут те, що якби набіг на банки набув серйозного масштабу і поставив би деякі банки під загрозу банкрутства, втрутився б НБУ і залив би пожежу новою ліквідністю — просто надрукував би ще грошей. Тобто для розв’язання проблеми, спричиненої регулюванням, держава вдалася б до нового регулювання за наш з вами рахунок, адже нові гроші — це фактично податок на користь тих, кому вони дістануться раніше за всіх.
Отже, у цій історії власне економічним є лише бажання людей забрати свої гроші з банку. Причиною всіх інших труднощів, які при цьому виникають, є державне регулювання у вигляді привілеїв та у вигляді діяльності НБУ з порятунку тих банків, які він вважатиме за потрібне рятувати.
Цей приклад показовий ще й тим, що очевидно: у світі, де не існує ніяких привілеїв, центральних банків і грошової монополії держави, ніякі напади на банки не здатні зашкодити «системі в цілому». Звісно, ніщо не зможе завадити банкам використовувати гроші з рахунків до запитання для кредитування; питання лише у відповідальності за це. Якщо вона визначається економічно, а не політично, тобто дорівнює відповідальності, яку люди зазвичай покладають на злодіїв та на підприємства, які не виконують зобов’язань, то банкіру простіше і дешевше не захоплюватися цією діяльністю. Обов’язок «повного резервування» на практиці означає, що якщо під час спроби скористатися рахунком до запитання вам скажуть «сьогодні грошей немає, приходьте завтра», ви можете сміливо подавати позов про банкрутство. У ситуації, що визначається економікою, а не політикою, від масового нападу на банки можуть постраждати лише недобросовіні банки, які нехтують правом власності вкладників, ну так, як кажуть, туди їм і дорога. Банки, що підтримують повний резерв, або, як нині модно висловлюватися, що розділяють інвестиційну та ощадну функції, не збанкрутують навіть у тому випадку, якщо втратять усі рахунки до запитання. Вони понесуть збитки, так як втратять плату за ведення рахунку, проведення платежів і так далі, але не збанкрутують, і — що найважливіше — система в цілому ніяк не постраждає від цього, а лише покращиться, позбувшись шахраїв.
Прості висновки з вищевикладеного такі:
Держава завжди прагне представити наслідки своєї діяльності як «об’єктивні» обставини, які вона долає своїми героїчними рішеннями.
Переважна більшість «економічних» проблем є проблемами державного регулювання. В рамках чисто економічних відносин більшість відомих нам «проблем» просто не може виникнути.
Шкоду завдає не лише державне регулювання, а й та обставина, що лікарством від його наслідків завжди є інше регулювання. Часто в результаті виникають системи (пенсійна система, фінансова система, заснована на частковому резервуванні, медичне страхування у випадку розвинених країн), у яких ми всі є заложниками системи і змушені діяти, маючи на увазі її збереження.
Власне кажучи, у більшості випадків те, що в побуті зазвичай називається «економікою», має називатися «політикою». Аби розуміти, що відбувається, і ухвалювати адекватні рішення, ми маємо правильно визначати явища.