До наступного кроку залишалося зовсім недалеко. Фактично до ліквідації золотого стандарту не існувало жодних «національних валют». Звісно, були фунти та долари, і всякого роду історики та філософи наполегливо навіювали народам маячню про те, що «національна грошова одиниця» є невід’ємною частиною «національного суверенітету». Звісно, центробанки намагалися регулювати грошову політику, але їхні можливості були значно обмежені золотим стандартом — тобто обов’язком (із часом усе більш примарним) обмінювати свої папірці на золото. Для економіки не існувало «фунтів» чи «доларів». Існувала одна четверта унції золота (фунт) та одна двадцята унція золота (долар). Відтак обмінний курс «один фунт дорівнює п’яти доларам» означав лише рівність однієї четвертої унції золота самій собі.
Банкнота в 10 фунтів, емітована якимось приватним банком в Англії, формально нічим не відрізнялася від банкноти, випущеної Банком Англії — центральним банком, — оскільки і та, і та, особливо після прийняття закону Піля, підлягала обміну на золото. Проте на практиці було зрозуміло, що вартість банкноти залежить від здатності банку обміняти її на золото. Кілька судових рішень у Великобританії зобов’язали приймати банкноти Банку Англії в оплату боргу. Згодом подібні рішення ухвалили й у США. Так фунт стерлінгів — не просто «фунт стерлінгів», а саме той, що емітувався з дозволу Банку Англії, — став єдиним законним засобом платежу.