---
title: "Закон їсть закон"
slug: zakon-est-zakon
tags:
  - "Про право"
weight: 281
---

Діти збираються грати в хованки. Щоб визначити «ведучого» (не знаю, як цих нещасних називають у сучасній дитячій мові), проводять лічилку — за її результатами призначають того, хто закриває очі й голосно лічить до заданого числа.

Лічилка — це ніщо інше, як закон, а вся ця історія — наочна ілюстрація того, як суспільство виробляє закони для спільного блага. Дивіться. Учасники процедури мають певну мету — отримати задоволення від гри. На шляху до неї треба вирішити конфліктну ситуацію: правила самої гри передбачають, що «водить» той, хто програв, але переможця ще немає — гра не почалася. Потрібен той, хто виконає цю роль. Саме для цього й застосовують лічилку.

Процедура не обумовлює питань типу «до скількох лічити» або скільки разів кричати «тра-та-та за себе!» — рішення з цих питань приймається ситуативно, за результатами обговорення зацікавлених сторін.

Лічилка існує тому, що вона всім відома і легко пояснюється новачку. Той, на кого випадає останнє слово віршика, — водить.

Лічилка існує тому, що в ній важко обдурити. Потрібні неабиякі здібності, щоб передбачити, на кого випаде останнє слово. Через це лічилки з трьох-чотирьох слів будуть «нелегітимними» — їх просто не використовуватимуть. До речі, лічилка «на золотому крильці сиділи...» містить захист від чітерів, бо проводиться двічі, і в перший раз потрібно вибрати, на якому слові закінчувати лічилку, уже призначаючи «ведучого». Але це деталі.

Бажане всіма «енефорсмент» і «санкції» тут прості до безобразності. Якщо якийсь хлопчик (чи дівчинка) не погодиться з результатами лічилки... ну що ж... він піде додому — не отримає того, заради чого, власне, прийшов.

Процедура не є обов'язковою умовою для досягнення мети. Діти можуть обійтися без лічилки, якщо хтось погодиться водити першим. Одна й та сама процедура може використовуватися в різних іграх, а в одній і тій самій грі можуть використовуватися різні процедури — усе залежить від ситуації. У моєму дитинстві існувала альтернативна процедура великого пальця. Якщо потрібно було поділитися на дві команди, потенційний лідер піднімав великий палець, і той, хто бажав приєднатися, мав обхопити його своєю долонею, піднявши свій палець, і так далі. Але іноді доводилося вдаватися до лічилки, якщо, приміром, дві команди хотіли чесно визначити, якій із них дістанеться місцевий герой двору.

Нарешті, процедура існує не для того, щоб прийти до «спільної думки», а щоб уможливити взаємодію. Учасники гри можуть мати різні погляди на те, наскільки «по-чесному» були реалізовані ті чи інші моменти, але поки вони грають — процедура працює.

Фактично, ми з вами щойно описали параметри закону в тому вигляді, як його виробляє суспільство. Отже, закон:

- Це не мета, а засіб. Для досягнення мети люди самі обирають закон або не обирають жодного. Цілі людей перебувають поза законом.

- Закон однаковий для всіх учасників процесу. Неучасників він не стосується.

- Закон існує, поки здатен вирішувати (запобігати) конфлікти. Лічилки існують дуже довго, але якщо діти знайдуть іншу, зручнішу для них процедуру — про них забудуть.

- Закон існує, поки існує згода з процедурою. Голлум прийняв бурмотіння Беггінса за загадку, і Беггінс скористався цим. Сам Голлум уважав загадку нечесною, але його, як кажуть, за язик ніхто не тягнув — взявся відгадувати, значить, взяв участь у грі (і програв).

- Закон простий, очевидний і може бути пояснений новачку. До речі, думаю, багато хто помітив, що казки — це такі підручники права, історії про можливе чітерство і чітерів.

Ну, а що стосується вбивства (думаю, у багатьох уже вертиться на язиці це питання — а як же «люди самі обирають» у випадку вбивства, і як же це «стосується тих, хто бере участь», і де ж тут «згода»), — то з ним усе просто. Вбивство посягає на саму основу діяльності кожної людини, на «бути чи не бути» в найбрутальнішому сенсі. Закон тут полягає в тому, що кожен віддає перевагу бути живим, а не мертвим. Неучасників у цьому законі просто немає. І з його приводу існує беззастережна згода, бо вбивця теж відноситься до числа тих, хто віддає перевагу бути живим, а не мертвим. Тому вбивства завжди переслідувалися у всіх суспільствах, незалежно від того, існувала там держава і писаний закон, що карає за вбивство. До речі, писані закони в пристойних країнах було прийнято «відкривати». Тобто державний законодавець виходив з того, що суспільство саме створює закони, а його завдання полягає лише в тому, щоб їх відкрити, подібно до того, як відкриваються закони природи. Втім, ця думка була поширена далеко не всюди, а нині й зовсім забута.

Якщо ми порівняємо закони звичаєвого права і державні закони, то побачимо, що останні не відповідають ознакам, які ми перерахували. Часто ці закони приписують людям певні цілі. Закони не однакові для всіх (привілеї), учасники процесу не обирають закони самі, а призначаються державою незалежно від їхнього бажання (зареєструєшся підприємцем — отримаєш у навантаження все відповідне законодавство), закон існує незалежно від своєї здатності вирішувати якісь конфлікти і, зрозуміло, що він найчастіше створює конфлікти. Я вже не кажу про те, що «незнання закону», яке чомусь «не звільняє від відповідальності», є звичайним повсякденним станом. Часто потрібно докласти величезних зусиль, щоб зрозуміти, як насправді функціонує той чи інший закон, і при цьому ви ніколи не будете певні, що знаєте все до кінця.

У результаті ми живемо у світі, в якому закон їсть закон. Суспільство не зупиняється (і не може зупинитися), виробляючи процедури взаємодії людей один з одним. З іншого боку, держава штампує все нові й нові закони, рік у рік збільшуючи їхню кількість. Державні закони заважають законам суспільства. Закони суспільства спотворюють закони держави («корупція»). Цей конфлікт стає дедалі очевиднішим, і він мусить бути вирішений. Хтось тут явно зайвий. І я знаю хто.