Вчора говорив з однією людиною і зрозумів, що, схоже, не до кінця ясно висловився цією своєю «реальною конституцією». Багато хто сприймає її як жарт, як певне сатиричне перебільшення, але справа в тому, що цей текст (можливо, якщо прибрати з нього лексику певного толку, хоча, можливо, і не треба) і є нашою реально діючою конституцією.
Поясню. Людське суспільство неможливе без правил. Про переважну більшість цих правил ми не те що не замислюємося, але навіть не підозрюємо про їхнє існування. З іншого боку, існують групові та приватні інтереси, політичні рішення тощо, з приводу яких можуть «виникнути питання». Інак кажучи, існують норми, які у своїй практиці потребують авторитету. «Ти навіщо мою машинку взяв? Зараз я тата покличу!»… «А я свого покличу, і він твоєму як дасть!». Ось це і називається авторитет.
Звідки беруться письмові конституції
Авторитет правилам надає їхній статус — вважається, що вони походять від певної вищої сили, яку визнають усі (або принаймні більшість) у даному суспільстві. Це може бути мораль, монарх, Бог, держава, закон тощо.
Так от, якщо вам пощастило, і у вашій країні діє common law, то так зване законодавство досить часто стає узагальненням існуючої практики — картина, близька до ідеальної. У цьому випадку ви легко проживете без усіх написаних конституцій, що й демонструють нам деякі чудові країни. Те, що можна назвати конституцією, «розчинено» в писаних і неписаних правилах та практиці їх застосування.
Якщо ж, звичайно, вам на якийсь момент впартували Кодекс Наполеона під виглядом «найкращої книги року» в категорії «будь-яка відповідь на будь-яке питання», то тоді вам без писаної конституції ніяк не можна. Сама система закорючок і параграфів породжує необхідність у Найголовнішій Закорючці, у ролі якої й виступає писана конституція.
Не можна без писаної конституції і в тому випадку, якщо ви хочете встановити певне більш авторитетне джерело авторитету, тобто, якщо ваш тато таки накостиляв сусідському і тепер саме він буде командувати в пісочниці. У цьому випадку конституція є, крім усього іншого, і підсумком політичних змін — див. Конституцію США, і, в загальному-то, 99% будь-яких інших конституцій. Будь-яка писана конституція де-факто є не тільки правовим, але й політичним документом і фіксує, у кращому випадку, перевагу певного укладу, у гіршому — зміну прапора на будівлі уряду.
Таким чином, ідеальна писана Конституція а) є узагальненням практики, б) відіграє роль джерела авторитету, в) відіграє політичну роль, фіксуючи зміни. У випадку тих же США — американська конституція стала узагальненням британської правової практики, зіграла роль авторитету, фіксуючи появу нового авторитету: замість короля Георга III — «the people» — і, нарешті, зафіксувала вибір із багатоукладного британського суспільства на користь ліберальної складової.
Поговоримо про узагальнення практики
Тепер давайте повернемося до нашої богоспасаної Вітчизни і подивимося, куди можна застосувати тут ті три критерії, яким повинна задовольняти писана конституція.
Давайте поговоримо для початку про «практику» та її узагальнення, це, мабуть, найважливіший і найскладніший момент у цій історії. Власне, основою правової практики, так чи інакше, є практика соціальна. В основі цієї останньої завжди лежить певна загальна ідея, яка й перетворює набір індивідів у народ. Це, скажімо так, формула соціально заохочуваного успіху або, говорячи простіше — національна мрія. Для тієї ж Британії довгий час це було «Rule, Britannia! Rule the waves: Britons never will be slaves», про США ми всі знаємо, але що можна сказати про Україну?
Українська мрія (знову)
Автор цих рядків давно пропонує як українську мрію формулу «Стань начальником!» Здається, що сам хід політичних подій (про що нижче) підтверджує цю ідею. Мені вже багато доводилося писати про феномен начальника, відзначу головні моменти. Отже:
начальник не є синонімом лідера, успішного менеджера, підприємця, художника, письменника тощо, інакше кажучи, соціальна корисність начальника часто сумнівна і не є вирішальним критерієм;
стати начальником означає мати більш високий статус. Як не дивно, хоча статус зазвичай передбачає і доступ до матеріальних благ, але не вони, а статус сам по собі є основним мотивом;
начальник, як правило, розташований у рамках певної зовнішньої ієрархії щодо «своїх»; саме це становище робить його начальником;
важливий наслідок із останнього пункту — начальник, як правило, це «виходець», а не «входець».
Власне, історія українців — хоробрих будівельників чужих імперій, а також «вихідців» — письменників, музикантів і художників, які досягли успіху в інших країнах, а не на батьківщині, чудово підтверджує цю теорію.
Якщо ж подивитися на нашу новітню історію з точки зору «теорії начальника», то вона набуває ясних рис. Зазвичай у суспільстві спочатку виникає певна інфраструктура соціальної реалізації особистості, яка згодом стає більш-менш повною. Саме ця повнота змушує поставити просте питання: «а що ці хлопці з (Москви, Лондона, Парижа) тут роблять?» — і вимагати незалежності. У таких умовах цінними стають саме місцеві лідери — «входці», а не «вихідці». Україна, як відомо, отримала свою незалежність досить випадково, не маючи повної власної інфраструктури соціальної реалізації. У результаті українці відтворюють ті соціальні патерни, до яких звикли до незалежності, і які їм знайомі. Можна сказати, що українці не помітили своєї незалежності, вони поводяться так, ніби її немає. Тому вирази на кшталт «окупаційна влада», якими наші націоналісти характеризували, наприклад, режим Кучми, є не стільки публіцистичним перебільшенням, скільки констатацією факту. Українці несвідомо відтворюють імперську провінцію, включаючи і певну соціально-політичну дірку замість «Москви». З цим порожнім місцем, якому приписуются властивості джерела всіх бід, вони героїчно борються вже 17 років.
До речі, випадкова незалежність — дуже небезпечна річ, парад наслідків таких незалежностей ми спостерігаємо, наприклад, в Африці, але не будемо відхилятися від теми.
Так от, якщо ви думаєте, що «начальник» є тільки соціально-психологічним феноменом, то ви глибоко помиляєтеся. У 1996 році начальник став стрижнем легальної правової системи. Власне, сенс конституції 1996 року і полягав у правовому та юридичному оформленні феномена начальника. Сказати точніше — конституція створила Начальника начальників — президента.
Усю нашу конституцію, крім частин, що описують повноваження влади, можна сміливо викинути в пічку. Вона ніколи нікого не цікавила і не була скільки-небудь значущим політичним або правовим фактором. Зате навколо позиції президента йде неабияка боротьба з перших днів незалежності, і саме її смакують аналітики, показують у телевізорі тощо. Це невипадково, оскільки, повторю, саме ці статті конституції мають реальне значення для українського укладу.
Президент — начальник
Давайте подивимося, чому посада президента стала означати Начальника начальників.
Для початку відзначимо простий юридичний прийом, який зробив із президента начальника. Він полягає в тому, що президент, у версії тексту 1996 року, може звільнити прем’єра (читай — уряд) у будь-який момент. При цьому в президента немає жодних обов’язків, пов’язаних із підтриманням працездатності Кабінету, він взагалі може не втручатися в його справи.
Отже, що ми бачимо. Президент обирається на загальних виборах, які й дають йому необхідний статус. Він бере участь у призначенні більшості ключових фігур у державній ієрархії, але майже нікого не призначає сам (тобто завжди може перекласти відповідальність за призначення на інших). При цьому він може звільнити прем’єра без жодної процедури. Ми бачимо тут типового «вихідця», людину, яка перебуває поза ієрархією «своїх», але має достатній статус, щоб чинити на неї найпряміший вплив. Саме це право втручатися в роботу органів влади тоді, коли в цьому виникне потреба в самого президента (яка, звичайно, може не збігатися з реальною потребою), або коли його відвідає каприз, і створює ту соціально-політичну дірку, з якою у нас борються всі від малого до великого.
Це одна сторона проблеми. Інша, більш практична, полягає в тому, що, перебуваючи поза (не «над», як вважають багато, а саме поза) формальною бюрократичною системою, президент є лідером у неформальній ієрархії. Він, як і належить будь-якому начальнику, «вирішує питання». «Ну, що там у вас?» — втомлено запитує якийсь Леонід Данилович у поспішаючих до нього ходоків. Ходоки скаржаться на свавілля чиновників, показують Леоніду Даниловичу якісь проекти… Якщо проекти Леоніду Даниловичу подобаються, він дзвонить прем’єру і просить його прийняти ходоків. Заодно може цьому прем’єру суворо вказати на те, щоб чиновнички не надто пустували. Чому прем’єр його слухає і не посилає «на»? Тому, що Леонід Данилович у будь-який момент може його звільнити.
Вам це нічого не нагадує? Це типова схема управління імперською провінцією. Щоб краще зрозуміти цей момент, давайте уявимо, як мали б діяти ходоки в нормальній, звичайній країні. По-перше, (уявімо, що йдеться про ситуацію, в якій необхідна участь влади), вони б, перш за все, звернулися по допомогу до місцевої влади. Місцева влада, припустімо, бачить, що ситуація виходить за рамки її компетенції і вимагає участі центральної влади. Людям пояснюється, що ось це зробити можна, а для цього, вибачте, потрібно до Києва. Ходоки з рекомендаціями та роз’ясненнями місцевої влади відправляються до Києва, до Кабінету міністрів. Тут їхні пригоди закінчуються або успіхом, або фіаско.
Ви посміхаєтеся? Чому? Очевидно, ви припускаєте, що в нашій реальності на кожному етапі цієї нехитрої, в загальному-то, справи, виникнуть тисячі перешкод. Припускаєте тому, що у вас є досвід. Такий досвід є в інших людей, і цей узагальнений досвід каже — 100% нічого не вийде. Тому простіше знайти відповідного начальника, який вирішить питання. Такий начальник може знайтися в їхньому місті, у сусідній області, у Києві і, якщо вже зовсім не виходить інакше і справа того варта, то слід іти до начальника начальників — президента.
Начальник є «точкою збірки» соціального укладу країни. Починаючи бізнес, ви, скоріш за все, ще до написання бізнес-плану поцікавитеся, чи немає в кого знайомих (тобто начальників) там-то і там-то. Те ж саме доведеться зробити і в усіх інших випадках, коли вам знадобиться вийти з дому і вчинити щось самостійно. Всі ми (ну, майже всі) в тій чи іншій ситуації є начальниками, які вирішують питання. Іноді цю ситуацію плутають із корупцією. Так, буває, що за свої послуги начальники беруть подарунки. Але переважна більшість послуг такого роду надається безкоштовно.
Українці, як я вже говорив, щодня і щогодини відтворюють усі соціальні патерни, що підтримують існування феномена начальника. І ось що особливо важливо, ці патерни відтворюються і в політиці, що свідчить про повну адекватність політичної системи соціальній системі. Прибравши у 2004-му можливість президента відправляти прем’єра у відставку, тобто прибравши юридичну основу системи начальників, ми нічого не досягли. Система, якій необхідний неформальний начальник над усіма можливими начальниками, явочним порядком відновила status-quo 1996 року у 2007-му році. У нашій конституції сьогодні немає нічого, що давало б право Віктору Андрійовичу чинити так, як він чинить. Але всі поводяться так, ніби він і є начальник начальників, тому що це необхідно для зрозумілого існування.
Ієрархія внутрішня і зовнішня
Тут важливо пояснити ось що. Говорячи про внутрішню ієрархію, автор має на увазі класичну бюрократичну ієрархію. Щодо «зовнішньої», то її, власне, не існує у вигляді певної формальної ієрархії. Приклад роботи зовнішньої ієрархії — це Вася, який приїхав після тривалої відсутності з міста в рідне село на іноземній машині. Ось це узагальнене «місто» (не конкретне місце роботи Васи і його посада, а те, як бачать його селяни) і є зовнішньою ієрархією.
Якщо бути зовсім точним, то в цій зовнішній ієрархії є лише один жорсткий елемент — президент. Усі інші «начальники» — це соціальні ролі, які, найчастіше, ситуативні. Звичайно, місце у внутрішній ієрархії (державного управління тощо) дуже важливе для того, щоб бути начальником. Тобто міністр, як правило, начальник. Але не завжди. Так само, товариші Коломойські, Фірташі тощо не займають важливих державних посад, але є самісінькими начальниками.
Чому це працює
Система начальників дуже функціональна. По-перше, вона глибоко ментальна (див. главку «українська мрія»). По-друге, вона зрозуміла і проста. Чим вищий твій статус (чим більшим начальником ти є або можеш ситуативно стати, коли в цьому виникне потреба), тим легше тобі «вирішити питання». Крім того, система створює прості і зрозумілі мотивації, яким легко слідувати, тому начальники приходять і йдуть, а система залишається.
Внутрішня Москва
Відзначимо між іншим, що система начальників, або система імперського управління без імперії, має одну фатальну особливість, про яку вже говорилося, але слід сказати ще раз. Ця особливість — «внутрішня Москва» або «дірка відповідальності». Це те порожнє місце, та неіснуюча зовнішня ієрархія, представником якої є президент, і на якій, де-факто, тримається вся система начальників. Політична еліта совковими лопатами скидає в цю дірку свою відповідальність. Простежте, як говорять наші політики, як розвивається логічний і смисловий ряд у їхніх пасажах. Простежте, як і які питання ставлять їм трудящі. Ви легко помітите цю дірку, у якій зникає всякий сенс того, що відбувається. І, відзначимо, це відбувається природно, ніхто над цим не замислюється. Біда в тому, що якщо від зовнішньої Москви можна відокремитися, то від внутрішньої — ніяк не вийде.
Тупик революції і тупик еволюції
Саме в цьому полягає сила системи і та загроза, яку вона несе. Адже боротися з такою системою «в лоб» безглуздо. Це все одно, що намагатися зламати молотком ватну стіну. «Дірка відповідальності» небезпечна не тільки легітимізацією безвідповідальності, але, перш за все, неадекватністю ідей, які народжуються при відчайдушних спробах боротьби з нею. Приклад ідей із цієї серії — кримінальна відповідальність чиновників за свою роботу, повернення до мажоритарної системи виборів, тому що вона «ближче до людей».
Жах «внутрішньої Москви» можна проілюструвати так. Уявімо, що якісь чиновники зробили щось не те, і це стало причиною великого скандалу. На відміну від типової ситуації, коли скандал закінчується там, де починається (до речі, подумайте, чому), уявімо, що справа доходить до певної кари для цих людей. Я дуже добре уявляю ситуацію, і мені цікаво, так само чи уявляєте її ви? Отже, я дуже чітко бачу масове здивування, яке висловлюється в тому числі й ЗМІ. Мовляв, а за що? Мовляв, вони ж не винні, вони ж стрілочники. Другий варіант ілюстрації — це типові «розслідування» на тему «хто за цим стоїть». Коли таке «розслідування» доходить до якихось грошей або певних недоступних для негайної дачі триндюлів марсіан («олігархів», «американців» тощо), то вони тут же оголошуються причиною того, що відбувається, і на цьому всі заспокоюються. У чому схожі ці два приклади? У повній безпорадності приватних осіб. У першому випадку ми маємо справу зі стрілочниками, яких підставили в чиїйсь великій грі, у другому — з великими грошима, які, як припускається, можуть зробити з людьми все, що завгодно. Тут людей немає. Вони не винні, тому що не суб’єктні. Тепер скажіть мені, що ці приклади не типові і «внутрішньої Москви», яка за все відповідає, не існує.
Помилка всіх революціонерів і реформаторів полягає в тому, що вони так чи інакше пропонують працювати у внутрішній (формальній) ієрархії, в той час як реальне життя відбувається у зовнішній ієрархії. Тобто, щоб перемогти систему начальників, потрібно запропонувати людям щось, як мінімум таке ж просте і ефективне. Замість цього відбувається наступне. Розмова реформаторів завжди йде про заходи в рамках внутрішньої ієрархії — всіх цих законах, постановах тощо, суто службовій нісенітниці. Заходи революціонерів теж перебувають у внутрішній ієрархії і відрізняються від заходів реформаторів тільки тим, що революціонери «не заморачуються» на засобах, а відразу хочуть досягти певних цілей (зробити так, щоб посадити чиновників у в’язницю, якщо раптом піднімуться ціни на броколі). Але повторю, і ті й інші мріють у рамках внутрішньої, тобто, як правило, бутафорської ієрархії.
До речі, подумалося ось що. Якщо у вашій країні вважають, що стрілочники не винні, це гарний привід подумати про еміграцію.
Чому ми крутіші
Але повернімося (в який раз) до теми конституції. У «реальній конституції» начальник називається «поважною особою». Це, можливо, більш широке поняття, засноване на соціальній ролі, а не на посаді тощо. До речі, масове «споживадство», яке багатьом не подобається, пов’язане саме з прагненням відповідати зовнішнім ознакам «поважної особи».
Ця версія конституції є реальною тому, що вона виконується і нею керуються в житті, чого не скажеш про конституцію 1996 року. Як ми вже з’ясували, із чинної нині редакції конституції 1996 року єдино важливими є повноваження президента та взаємини влади, та й то, тільки як «відмазки». Більш того, як ми з’ясували дещо пізніше, навіть відсутність ключових моментів юридичних «відмазок» у версії конституції 2004 року не заважає системі існувати, не змінює її суті.
Два останніх пункти
І останні два пункти критеріїв, яким зазвичай відповідає «робоча» конституція — її політична роль і авторитет.
Політична роль нашої конституції очевидна — фіксація перемоги феодалізму над радянським рабством, фіксація феномена начальника як «наріжного каменю» (тьху!) соціальної та політичної системи.
Щодо авторитету, то він є, та ще й який! Найкращий авторитет — це коли ніхто не ставить питань щодо його походження та права вказувати, що кому робити і як себе поводити. Хто є джерелом авторитету, вищою силою для «реальної конституції»? Усі ми. Якщо ви посміхалися, читаючи «реальну конституцію», значить, вона працює, оскільки ми завжди сміємося над собою.
P.S. Багатьом, можливо, здасться, що я захищаю існуючу систему. Це не так. Ця система огидна, злочинна, небезпечна і безперспективна. Просто, щоб перемогти її, потрібно знати, де в неї кнопка.