Нещодавно Віктор Янукович заявив, що Євросоюз на сьогоднішній день — оптимальна модель суспільного розвитку. «Ми бачимо Європейський Союз як оптимальну модель суспільного розвитку, економіки, публічних інститутів і в перспективі — як наш спільний дім… Ми налаштовані без зайвого галасу досягати поставлених цілей», — повідомляє ЛІГАБізнесІнформ.
Це — останнє за часом, але далеко не єдине висловлювання Януковича про користь Євросоюзу. Можна бути впевненим, що це не просто чергові слова і, тим більше, не спосіб «заспокоїти громадськість». Згадаймо, що всі наші владні структури, незалежно від їхніх заяв під час виборів, незабаром опинялися в ролі «євроінтеграторів». Така неухильна логіка системи. І якщо Янукович, взагалі-то, і не був помічений у явно антиєвропейській та антизахідній риториці, то Кучма починав свою президентську діяльність саме з цього. І нічого. Через короткий час після його вступу на посаду розпочалася дружба з МВФ, а потім і з усіма іншими інститутами Заходу, а сам Кучма незабаром став «локомотивом євроінтеграції».
Мені можуть заперечити, що тема інтеграції і конкретно інтеграції в Євросоюз — це, скоріше, абстракція, якась віддалена перспектива, яка не має практичного значення. Щодо того, що це абстракція, — погоджуюся, щодо всього іншого — ні. «Абстракції» неминуче визначають нашу сьогоднішню поведінку, задають орієнтири і є критеріями для оцінок. Порівняння «як у них» є обов’язковим атрибутом будь-якої околополітичної полеміки. І якщо за аксіому приймається наше обов’язкове майбутнє членство в ЄС, то «добрим» вважається все, що є в ЄС. Це іноді призводить нас до дивовижних думок на кшталт «щоб платити податки, як у Євросоюзі, дайте нам зарплати, як у Євросоюзі». Ці вершини мудрості озаряють наші дискусії, і сперечальні вказують на них як на самоочевидні істини. Все це не є добре, а є дуже погано.
Хочу відразу пояснити свою позицію. Я є безумовним прихильником «європейських цінностей», якщо під ними розуміти повагу до прав людини та гідності, звичку жити по засобах, не лізти в чуже життя, бути відповідальним громадянином тощо. Крім того, я категорично «за» будь-яку «економічну інтеграцію», тобто за знищення тих перешкод, які створюють держави на шляху обміну між людьми. І, можливо, саме тому, я не бачу жодного зв’язку між нашим членством в ЄС і цими чеснотами.
Західні «інтегратори» називають таких людей «євроскептиками». Однак жодного «скептицизму» я не відчуваю, а відчуваю тверду впевненість у тому, що нічого хорошого Євросоюз із собою не несе.
Навіщо це нам? Міф
Автор цих рядків неодноразово писав про те, що «євроінтеграція» живе в нашій країні у вигляді міфу. У цьому немає нічого поганого, міфи неминучі. Однак, якби це були інопланетяни, ГМО або ще щось подібне, я б не став писати цю заметку. Справа в тому, що ми маємо справу з процесом, який, якщо нічого не трапиться, неминуче закінчиться обіймами Євросоюзу, тому потрібно вживати заходів.
Здається, що тут є протиріччя — міф сам по собі не може призвести до вступу в ЄС. Це так. Міф живе в суспільстві. А от практичною євроінтеграцією, хай і повільно, займаються наші бюрократи. Це — найгірший варіант інтеграції.
Ознаки міфу такі. По-перше, відсутність «євроскептиків» на політичній арені. Всі хочуть інтегруватися в ЄС, навіть комуністи. Це означає, що ніхто нічого про ЄС не знає і не хоче знати. По-друге, що більш важливо, в суспільстві не тільки не обговорені, але навіть не задані питання, без яких приймати рішення про вступ куди-небудь безглуздо. Питання ці такі: які проблеми вирішує вступ до ЄС? Чи можна вирішити їх без ЄС? Чи є ЄС найкращим способом інтеграції? Що конкретно необхідно зробити для вступу? Яка очікувана ціна, від чого доведеться відмовитися?
Зауважимо, що «Європа» або «Захід» активно живуть у нашому повсякденному житті, вони, як ми вже сказали, є невичерпним джерелом прикладів і аргументів. Але ви витратите багато зусиль, щоб виявити зрозуміле обговорення хоча б одного з перерахованих вище питань. Це якраз і означає, що ми маємо справу з міфом, і, в практичному сенсі, «євроінтеграція» мало кого хвилює.
Навіщо це нам? Вартівник вартівників
Думаю, однією з головних причин того, чому існує віра в Євросоюз, є наше бажання якимось чином покликати до порядку українських бюрократів. Вважається, що в Євросоюзі їм не дадуть особливо розгулятися, оскільки над ними буде євробюрократ, який свою справу знає. До цього додається віра в магічну силу законів, які, як вважається, повинні і можуть діяти автоматично. Більшість впевнена, що якщо у нас будуть закони, як у Європі, то й жити ми будемо, як у Європі.
Навіщо це нам? Новий комунізм і легітимність
Люди не можуть жити без віри в якісь цілі. Звичайній людині буває достатньо віри в якісь світлі ідеали, як такі. Наша людина відрізняється тим, що ці світлі ідеали повинні бути втілені в якомусь абсолютно конкретному «суспільному ладі» або організації. Комунізм так добре прижився на наших нивах саме тому, що він давав прості і приємні серцю відповіді на всі питання — коли, як, і за чий рахунок настане загальне щастя, і що для цього конкретно потрібно зробити. Знову-таки, «капіталізм» так важко приживається саме тому, що він взагалі не є доктриною і не тільки не відповідає на ці питання, але й взагалі їх не ставить.
Віра в Євросоюз є сучасною заміною комунізму. Євросоюз — це коли все добре. Більше того, це «добре», на відміну від комунізму, навіть можна побачити своїми очима.
Якщо у людини є гідна мета, для її досягнення можна і потерпіти. Євроінтеграція, якою займаються влада хоча б на словах, є однією з основ легітимності нашого режиму. Люди не люблять бунтувати і згодні вірити в якісь речі, які здаються їм важливими. «Коли ми будемо в Євросоюзі, всім цим козлам дадуть по рогах» — міркує наша людина і тому згодна терпіти козлів доти, доки вони «йдуть в Європу».
Навіщо це потрібно бюрократам? Арбітр і легітимність
Насправді, ідея «євроінтеграції» отримала таку підтримку серед бюрократів ще на зорі незалежності тому, що ці бюрократи просто не розуміли, що тепер робити. У них не було ні досвіду, ні знань, ні бажання. Країна звалилася їм на голову в результаті історичного катаклізму. У ній не було лідерів і, тим більше, суспільних рухів, які всерйоз замислювалися б над тим, як все має бути влаштовано у разі отримання незалежності.
Ідея євроінтеграції означала приблизно: «ми тут ніби ненадовго, інтегруємося в Європу, а вони потім самі нехай з нами розбираються». Суспільна згода з цього приводу була однією з причин того, чому еліті вдалося з такою легкістю перейти до грабунку країни.
Крім того, бюрократи відразу розкусили, що «євроінтеграція» є «віковою мрією українського народу» і тому вона повинна бути завжди. Легітимність — річ серйозна.
З практичного боку справи, бюрократи — єдина група, яка на практиці зацікавлена в євроінтеграції і намагається вживати кроків у цьому напрямку. Причини зрозумілі — з одного боку, це інтереси наших експортерів та газової труби, з іншого — все те ж бажання того, щоб «козлам дали по голові». Бюрократи анітрохи не менше від простих громадян потребують зрозумілих правил гри, і якщо вони ніяк не можуть домовитися самі, їм залишається сподіватися на іноземного барина, який, як відомо, всіх розсудить. Наші президенти та міністри давно сприймають Брюссель як начальство і були б дуже раді, якби ці відносини були узаконені.
Спільний знаменник. Проста логічна помилка
Отже, ми можемо сміливо сказати, що в основі «євроінтеграції» в нашій країні лежить бажання зняти з себе відповідальність. І «влада» і «народ» абсолютно єдині в цьому.
Це легко помітити, якщо спробувати реконструювати ті причинно-наслідкові зв’язки, якими звичайні люди пояснюють своє бажання негайно приєднати Україну до Євросоюзу. «Там люди краще живуть і тому нам туди треба» — так міркує наша людина. Поки що тут немає жодної помилки. Помилка починається, коли замість того, щоб самому поїхати в країни ЄС, у яких «добре», наша людина починає думати, що той самий ефект дасть вступ України до Євросоюзу. Останнє виглядає набагато зручніше — без будь-яких клопотів і ризику, вдома, не зходячи з місця і не докладаючи жодних зусиль отримати собі Європу. Вступ до ЄС — це така магія, яка переносить нас усіх разом «туди» без будь-якої праці.
Є ще один простий розумовий хід, який дозволяє все розставити на свої місця. Уявімо собі, що раптом з якоїсь причини у нас завелися чесні і неподкупні чиновники, судді та інші паразити. Все працює добре. Чи потрібен нам тоді ЄС? Багато наших людей у цьому місці замислюються, тому що в такому випадку в діло вступають ті незадані дотепер питання, про які я говорив вище. В голові у нашої людини відразу включається калькулятор і виникає просте питання: «а що це нам дає?». Таким чином, міф євроінтеграції ще раз свідчить про те, що наша людина сама нічого зробити не може. Та й не хоче.
Куди інтегруємося? Два Євросоюзи
Однак, як ми вже сказали, процес євроінтеграції йде, і, якщо його не зупинити, справа рано чи пізно закінчиться Євросоюзом. У цьому процесі кожен день приймаються якісь рішення, закони та інші документи прив’язуються до «стандартів ЄС». Ось, наприклад, у програмі Януковича та його уряду постійно посилаються на абсолютно конкретні документи Євросоюзу.
Що все це означає, і чи можливо взагалі до всіх цих процесів однакове ставлення? Тут потрібно згадати еволюцію Євросоюзу, який, взагалі-то, починався як «спільний ринок». Тобто, спочатку це була діяльність, спрямована на скорочення перешкод обміну. Однак потім вектор змінився — з початку 2000-х йде побудова наднаціональної держави. Зрозуміло, що спільний ринок не потребує жодної наддержави і, по суті, другий процес повністю суперечить першому, однак, під «євроінтеграцією» у нас розуміють і те, і інше. Тобто, на практиці завжди потрібно аналізувати, з чим ми маємо справу в кожному конкретному випадку. Якщо справа стосується усунення перешкод, такі документи можна тільки схвалювати, але якщо ці документи пов’язані з додатковим регулюванням або побудовою наднаціональної держави, їх не можна радісно вітати як віхи на «шляху до Європи».
Європейський Союз Радянських Соціалістичних
Тепер давайте подивимося на ту організацію, до якої нас неминуче приведе «євроінтеграція». Я не буду зупинятися на широковідомих фактах бюрократизму, абсолютно зайвого та дріб’язкового регулювання, і, в цілому, соціалістичної політики ЄС. Особисто мені вона не подобається, але можна теоретично припустити, що вона може змінитися. Правда, в цьому випадку багато інститутів ЄС залишаться без роботи, так що, скоріше за все, змін чекати не доводиться.
Хочу тільки два слова сказати про очевидні результати такої політики. Вацлав Клаус, відомий «євроскептик», наводить такі дані: у країнах зони євро, тобто у серці ЄС, зростання ВВП становило у 70-ті роки 3,4%. Цей показник неухильно знижувався і зараз він становить 1,1%. Зауважу, що показник ВВП постійно використовується в розрахунках ЄС, це його критерій успіху. Виходить, що союз не може досягти цілей, заради яких він формувався.
Не може не викликати занепокоєння і те, як формується ЄС і які цілі при цьому ставляться. Нагадаю всім історію з Лісабонським договором, яким зараз керується ЄС.
Коли після розпаду СРСР кількість учасників ЄС зросла з 15 до 25, постало питання керованості цієї збірки. У 2001 році розпочалося обговорення Євроконституції. Вона передбачала заснування посади президента та міністра закордонних справ ЄС, скасування принципу «по одному уповноваженому від кожної країни» при формуванні складу Єврокомісії, обмеження права вето країн-учасниць та перекроювання компетенції керівних інститутів Союзу.
Ця конституція набирала чинності після схвалення країнами-учасницями, в деяких з яких передбачався референдум. Франція та Голландія висловилися на референдумі проти евроконституції, тим самим поховавши цей документ.
Однак бюрократів це не зупинило. Вони вигадали поправки до установчих договорів ЄС, які назвали Лісабонським договором. По суті, ці поправки були тією самою конституцією, тільки тепер процедура їх схвалення була більш простою. Справа в тому, що евроконституція замінювала собою всі установчі документи, а Лісабонський договір просто вносив до них поправки.
Правда, з’ясувалося, що навіть у такому вигляді конституція Ірландії не дозволяє їх прийняти, і що ірландцям потрібен референдум. Референдум в Ірландії пройшов і люди висловилися проти. І що? Та нічого. Добре відомо, що якщо результат не подобається бюрократам, він вважається неправильним. Ірландцям пригрозили урізати субсидії. Одночасно пообіцяли пільги в обмін на новий референдум. Ну, а вже на цьому референдумі вони проголосували, як треба.
Як хочете, але особисто мені ця історія зовсім не подобається і перспектива перебувати під управлінням євробюрократів, які поводяться точно так само, як і мої власні бюрократи, мене не тішить.
Взагалі, зараз формується наднаціональна держава, яка вже має право укладати міжнародні угоди та інші атрибути. Буде заснована нікому по-справжньому непідзвітна європейська поліція та інші так добре знайомі нам установи. Лісабонський договір вводить складну систему прийняття рішень, у якій враховується ВВП, кількість населення тощо, тобто система, заснована насправді на суто довільних критеріях. З 1 листопада 2014 року ця система набирає чинності.
Після цього Євросоюз остаточно перетворюється на мегаконтору з перерозподілу ресурсів між країнами. Цей бюрократичний рай особливо приємний тим, що структури нового ЄС практично недосяжні для голосів національного виборця, значна кількість вищих євробюрократів будуть призначенцями, а не виборними. До речі, у нас якось мало говорять про те, що однією з цілей (яку в Європі і не приховують) всієї цієї краси є отримання можливості на рівних конкурувати з США та Китаєм. Тобто, заздалегідь передбачається, що нова мегадержава буде надавати підтримку «своїм» корпораціям проти «чужих». Виходить, що в самих цілях нової держави вже закладений соціалізм.
І ось що ще цікаво. Вийти з ЄС можна тільки за умови згоди решти його членів. Як у колгоспі.
Висновки
Нам давно час виключити «інтеграцію в ЄС» з числа гасел і, тим більше, гасел, що схвалюються за замовчуванням. Вона не може розглядатися як цілісне та однорідне явище.
Жодна євроінтеграція не замінить собою необхідності самим наводити лад у своєму домі.
Якщо не змінити своє ставлення до того, що відбувається, то ми ризикуємо одного разу отримати на свою голову цілу зграю нових начальників. Національна держава — це погано. Але коли над нею є ще й наднаціональна — це взагалі нікуди не годиться. Мені скажуть — а як же, мовляв, можливість боротися зі своєю державою через європейські структури, на кшталт різних судів з прав людини тощо? Відповідь проста — всі ці шановані установи зовсім не потребують існування нової європейської мегадержави, вони чудово працювали до її виникнення. Ідея ж про те, що наших бюрократів контролюватимуть «їхні» бюрократи, і це буде добре, йде у погану нескінченність, тому що відразу ж виникає питання — а хто контролюватиме «їхніх» бюрократів? Як бачимо, все йде до того, що ніхто не буде.