Мова системи

Скандал з оперною співачкою, яка, як кажуть, когось образила в «мовному питанні» — прекрасна ілюстрація того, як працює держава і, зокрема, принцип «розділяй і володарюй».

Коли ми чуємо про «розділяй і володарюй», нам зазвичай уявляються різні коварні римські імператори або розмаїті Макіавеллі, або, нарешті, заїжджі російські політтехнологи. Тобто цей принцип приписується цілком усвідомленим і навіть досить складним і коварним задумам, які здійснює незгуртована група людей, переслідуючи заздалегідь відомі їй цілі.

Насправді, реально дієчий механізм працює зовсім інакше. Ні, я не виключаю наявності Макіавеллістів і навіть заїжджих російських політтехнологів. Не виключаю я й того, що вони безперестанку працюють на ниві виробництва різних гидот для населения. Все питання лише в тому, наскільки ті гидоти, що відбуваються, дійсно є результатом їхньої праці. І в цьому є дуже й дуже великі сумніви.

Нещодавно мене сильно здивувала реакція деяких товаришів на євроінтеграційні зусилля Януковича. На думку цих товаришів, у цьому є щось дивне і незрозуміле, бо Янукович «завжди був за Росію». Навіть якесь протиріччя виходить, так би мовити, розрив шаблону. На думку таких людей, держава є нейтральною. Фактично це такий собі автомобіль. Він їде туди, куди хоче той, хто в ньому сидить. Насправді ж, звичайно, справа зображується прямо протилежним чином — автомобіль їде туди, куди потрібно йому. А Янукович чи там Ющенко за кермом — це вже малозначущі деталі.

Згадую, як у 1994 році заспокоював не на жарт переляканих перемогою Кучми рухівських друзів, кажучи їм, що Кучма ще потягне їх у НАТО і ЄС, дайте лише час. Не вірили. Та й тут усе досить просто — будь-яка контора, а держава особливо, зацікавлена, насамперед, у власному виживанні. І якщо існує держава «Україна», то будь-який начальник перш за все піклуватиметься про те, щоб вона й далі продовжувала існувати, інакше не бути йому начальником. Його особисті симпатії та пріоритети не мають великого значення для системи. Він скільки завгодно може любити Росію і слухати радіо «шансон», але він приречений на «євроінтеграцію», бо в осяжному майбутньому це спосіб виживання системи загалом. Начальника, який докладатиме зусиль до реальної інтеграції з Росією, система знищить¹.

Так от, «система» — це не змова і навіть взагалі не ієрархічна структура, це набагато страшніше — це збіг інтересів. Це скромна праця мільйонів скромних чиновників, багато з яких є зразковими сімейниками і полум’яними патріотами, і які зовсім не уявляють, що є частиною якоїсь жахливої «системи». Це їхня скромна діяльність змушує мене вимовити фразу «першочерговим завданням держави є самозбереження та розширення». У цій фразі справа виглядає так, наче хтось «поставив завдання» державі, але насправді, повторю, це — ненавмисний результат щоденної роботи цих людей на своїх робочих місцях, і він створює враження якоїсь узгодженості та цілеспрямованості. Саме так — спонтанно — діє й «невидима рука ринку», і саме розуміння того, як працює ринок, дає й адекватне розуміння роботи держави, і причин її постійного розширення.

Як і звичайні підприємці, державні чиновники зайняті пошуком того, що в економіці називається «розузгодженістю в суспільстві». Однак якщо зусилля підприємця спрямовані на усунення розузгодженості, бо йому добровільно платять ті, хто виграє від такого усунення, то держава прямо зацікавлена в тому, щоб плекати й пестувати знайдену ним проблему. І ця проблема ніколи не повинна вирішитися, інакше зникне «фронт робіт». Робити це державі дозволяє примусовий характер її фінансування (чиновник отримує гроші з насильно відібраних податків), тобто, простіше кажучи, відсутній прямий зв’язок між тими, кого ця проблема стосується, і роботою чиновників.

Діяльність держави з пошуку розузгодженості не варто ототожнювати з тим, що ми бачимо на поверхні, тобто з діяльністю в рамках якоїсь ієрархічної структури, керованої певними процедурами. Це радше діяльність, що визначається інстинктами та інтуїцією, хоча у випадку найрозумніших і тих, хто розуміє реальний стан справ чиновників, вона визначається також розумом і тверезим розрахунком.

Як і на ринку, у держави постійно виникають проекти, які або виживають, або ні. Знову ж таки, як і на ринку, це залежить від того, наскільки важливими вони є в даний час і в даному місці. Новації та реформи постійно плодяться в надрах бюрократичного бегемота, вони з’являються і зникають, про них «раптом» згадують через кілька років після забуття тощо. У найзагальнішому випадку успіх того чи іншого починання залежить від того, наскільки його «їсть піпл». Державі байдуже зміст власної діяльності, головне — фронт робіт, а зміст — це питання даного часу і даного суспільства.

Так от, повертаючись до теми, з якої ми почали, серед проектів, які розвиває держава на свою користь, є, так би мовити, системоутворювальні, тобто ті реальні чи вигадані соціальні проблеми, які дозволяють існувати системі загалом. Поряд із політичною незалежністю, суверенітетом та іншим шаманством такого роду, одним із таких «системних» проектів є «розділяй і володарюй». Будь-яка держава в будь-якій точці світу і в будь-який історичний час дотримується цього принципу. Ну, а якщо не дотримується, то поступається місцем більш кмітливим. Сучасна розвинена країна досить багата ретельно пестуваними та заохочуваними конфліктами: це війна бідних проти багатих, жінок проти чоловіків, дітей проти дорослих, «корінних» проти «приїжджих», сексуальних меншин проти сексуальної більшості тощо. Зовсім неважко простежити, як тамошня держава нацьковує громадян одне на одного, вигадуючи все новіші приводи. В Україні цю роль поки що з успіхом грає «мова» та «розкол» на Захід і Схід, тому наша держава не особливо переймає досвід старших товаришів, їй і так вистачає. Звичайно, не нинішня держава придумала цю проблему, її створила інша держава років на сто раніше, але, треба віддати належне — «молода незалежна держава» з перших днів свого існування вчепилася всіма зубами в «мовне питання» і зовсім не має наміру його відпускати. І той факт, що за 20 років кумедне, загалом, питання з очевидним і простим розв’язанням не тільки не вирішене, але й створює все більше і більше напруженості, говорить про те, що воно ефективно використовується на всі сто відсотків.

Випадок же з оперною співачкою просто показує, що справи на цьому фронті йдуть чудово і держава перемагає, оскільки є величезна кількість людей, готових голосно кликати начальство у зв’язку з якимись висловлюваннями в приватній розмові. Фронт робіт забезпечений надовго, лохи розділені і володарювати над ними легко і приємно.

Так, до речі. Саме в питанні «мови» можна абсолютно ясно і недвозначно простежити, хто насправді є ворогом усіх українців, незалежно від мови. Я давно помітив, що україномовні в побутовому спілкуванні озвучують мову чиновників по-російськи. Російськомовні — навпаки. І так було за всіх режимів. Тобто кожен вважає, що влада наразі належить його «ворогам». Оскільки одночасно такого бути не може, це спостереження — привід задуматися, чи дійсно держава — просто нейтральний апарат, чи, все ж таки, вона реалізує свої власні інтереси.