Насправді, я нічого не маю проти ієрархії. Вона добре працює там, де це необхідно, і передусім у досить невеликих колективах, об’єднаних спільною метою. Армія — класичний приклад ієрархічної організації, але, боюся, і тут її ефективність не виходить за межі роти. Згадується «Війна і Мир» Льва Толстого з його знаменитою сценою «айн колон маршир», у якій письменник піддає сумніву здатність людини керувати боєм. Адміралу Нельсону приписується фраза: «Кращий адмірал — це той, хто вміє не віддавати наказів». Парадокс Нельсона і опис Толстого — приклад роботи інших порядків, вищих за просту ієрархію, причому в системі, що базується на дуже жорсткій ієрархії. Трафальгарську битву та деякі інші битви Нельсона майже неможливо виграти, якби відтворити їхні початкові умови й спробувати керувати всім самому. Тим часом, Нельсону це вдалося, і він, очевидно, знав простий секрет цієї справи. Саме так само й ситуація «генеральної битви» XIX століття — битви, що відбувалася на величезній території, як-от Ватерлоо: незважаючи на те що полководець неспроможний повністю контролювати ситуацію так, як це робить гравець у комп’ютерних іграх, процес ніколи не був хаосом. Він, радше, був самоорганізовним процесом, де ієрархічний принцип поширюється на певні групи людей, а більші та дрібніші утворення взаємодіяли на інших рівнях.
Повторюю: я навмисно говорю про армію — ідеальному типі ієрархічної структури. У мирний час ієрархія тут процвітає, але коли справа доходить до застосування цієї самої армії за призначенням, у справу вступають й інші порядки.