Прийнято вважати, що податки «повертаються» нам у вигляді якихось благ, що виробляються державою. В українському суспільстві вся політична дискусія зосереджена навколо того, яких втрат завдає цей процес. Звичайні українці вважають причиною втрат корупцію, більш просунуті — недосконалу державну машину.
Проте оподаткування завдає шкоди саме по собі. Це неважко побачити, якщо розуміти, що економіка є процесом створення багатства людьми. Останнє слово в множині дуже важливо, бо, за винятком економіки Робінзона Крузо, вся інша економіка заснована на поділі праці та тому факті, що ми жорстко залежимо один від одного. Якщо ви живете в суспільстві, а не на безлюдному острові, то ваше багатство безпосередньо залежить від вашої здатності робити багатшими інших людей.
Уявімо, що ви виробили щось і обміняли це на 500 доларів. Тобто інша людина оцінила ваш товар вище за свої 500 доларів і здійснила обмін. Однак у цей момент з’являється держава і забирає у вас 200 доларів у вигляді податку. У вас залишається 300. Тобто ви можете обміняти їх лише на товари, які оцінюєте вище за 300 доларів, тоді як могли б — на 500. Ваші партнери по обміну не отримають стільки, скільки могли б. Загальне багатство зросте, але значно менше.
І це ще не все. Через те, що частину вашого доходу вилучено, деякі акти обміну взагалі не відбудуться.
Тобто навіть якщо в суспільстві, яке використовує обмін і поділ праці, обкладати податком одного-єдиного індивіда, це вдарить по всьому суспільству. «Суспільство в цілому» буде біднішим.
Нам кажуть, що вилучені примусово гроші йдуть на якісь блага, які ми з вами споживаємо. У таких випадках пропоную провести цікавий експеримент — ідея, яку можна було б реалізувати як реаліті-шоу. Суть у наступному. Нині наша держава перерозподіляє через бюджет 44,5% ВВП. Для експерименту я забирав би у вас 44,5% вашого доходу і, за вирахуванням мого утримання, витрачав їх на ваші потреби. При цьому, щоб нагадувати державу, не ви, а я встановлюватиму список товарів, які купуватиму на ці гроші, — тобто вирішуватиму, що вам потрібно, а що — ні. Я також обиратиму, які саме і якого ґатунку товари придбавати. Складатиму абсолютно довільний список того, які товари вам заборонено купувати навіть за залишені гроші, і суворо каратиму вас, якщо вам раптом захочеться їх придбати. Можна робити ставки, як довго ви протягнете.
І це, до речі, ще дуже м’яка аналогія. Насправді з реальною державою справи йдуть ще гірше.
Ну і, нарешті, уявімо абсолютно ідеальне суспільство без корупції, без трансакційних витрат, де держава нічого не споживає і живиться святим духом. Більш того, у цьому суспільстві кожен отримує з податків рівно стільки, скільки вніс, — тобто в нього просто забирають певну суму, а потім у довільний момент повертають точно таку саму.
Нехай маємо два суспільства, А і Б. У першому немає жодних податків. У другому держава вилучила в кожного певну суму, а потім, через якийсь час, повернула її, причому ні процес вилучення, ні процес повернення не супроводжувалися втратами.
Припустимо, в обох суспільствах є суб’єкти, які планують зібрати з готових деталей комп’ютер певної потужності. Обидва починають процес, як раптом у суспільстві Б з’являється держава зі своїми податками. Людина в суспільстві А незабаром збирає свій комп’ютер — і на цьому історія закінчується. У суспільстві Б людина змушена змінити плани, оскільки їй тепер не вистачить грошей на потрібні деталі. Вона почне збирати дешевшу модель, але раптом держава повертає рівно ту суму, яку вилучила. Процес уже пішов. Частину деталей уже куплено. Потужніший комп’ютер вимагав, наприклад, іншої материнської плати й іншого корпусу, але ми вже придбали ці деталі, і вони дозволять зібрати лише менш потужну машину, незважаючи на те що нам повернули раніше відібрані гроші.
Нагадаю: ми розглянули ідеальний випадок, коли кожному повертається рівно стільки, скільки в нього забрали, і держава жодним чином не впливає на вибір людей — не підсовує їм нібито безкоштовних доріг та інших принад. У дужках зауважу: якщо хтось зараз відчуває розгубленість і ставить собі запитання «а навіщо державі було взагалі забирати податки?», ця людина дуже близька до істини, оскільки, якщо відкинути цілі, які переслідують люди, що є державою, оподаткування справді виглядає повним абсурдом.
Повертаючись до нашого прикладу, помітимо: якщо вважати, що схильність людей робити помилки та інші чинники їхньої діяльності були сталими, суспільство А буде багатшим за суспільство Б, адже в ньому з’явився потужніший комп’ютер, а в суспільстві Б — ні.
Сталося це через те, що діяльність людей із досягнення певних цілей завжди складається з етапів і завжди займає час, причому нерідко — вельми значний. Оподаткування зазвичай розглядають як статичний і одно моментний процес: відібрали стільки-то, «віддали» стільки-то, і всі розмови на наших кухнях точаться лише навколо того, скільки вкрали по дорозі та що краще б «віддали» те, а не це. Однак головний удар оподаткування завдає самому процесу створення багатства: якби не вилучали в людей частину доходу, вони змогли б досягати більш цінних результатів. Ресурси, які люди втрачають унаслідок оподаткування, потрібні їм для досягнення певних цілей, і навіть якщо припустити, що вони щось «отримують» від податків, усе одно з податками вони можуть досягти лише менш цінних результатів. Наш приклад із деталями це ілюструє. Блага ніколи не є взаємозамінними, а сам процес створення нового блага займає час. Оскільки цей ефект стосується самого процесу діяльності і, отже, присутній у діяльності кожного, незалежно від того, знає він про це чи ні, абсолютно очевидно, що суспільство без оподаткування, за інших рівних умов, завжди багатше за те, де воно є.
P.S. Для любителів рахувати. Візьмемо дуже умовні цифри в дуже умовному прикладі. Цифри ілюструють не реальну вартість деталей, а факт некомплементарності благ та ту обставину, що коли процес створення блага (а ми з вами завжди, в будь-який момент часу, перебуваємо в цьому процесі) порушується — наприклад податками, але, звісно, не лише ними, — на виході виходить менш цінний результат.
Отже, припустімо, було 1500 доларів. «Потужніший» комп’ютер, який хочемо зібрати, коштує 1500 доларів: материнська плата — 500, корпус із блоком живлення — 500, процесор і пам’ять — 500. Потім держава відібрала 500 доларів у вигляді податків. Залишилося 1000. Ми переглянули план. Тепер «план Б» — менш потужний комп’ютер за 1000: материнська плата — 300, корпус із блоком живлення — 300, усе інше — 400. Ми купили материнську плату та корпус, залишилося 400 доларів. І раптом держава повернула відібрані 500. Тепер маємо материнську плату, корпус і 900 доларів. Ці 900 ніяк не допоможуть реалізувати початковий план вартістю 1500. І навіть якщо продати наявні деталі, неминуче втратиш на цьому і все одно змушений слідувати менш суспільнокорисному плану Б, хоча (і це вкрай важливо!) з погляду держави тут «все абсолютно чесно».
Цей приклад ще вельми і вельми сприятливий. У більшості випадків реального життя проміжні результати, яких ми досягли, слідуючи певному плану (у прикладі — куплені корпус і материнську плату), дуже важко, а часто й зовсім неможливо обміняти на щось інше, якщо плани раптово вимушено змінюються. Наприклад, ви п’ять років училися грати в го. Але раптом держава заборонила го. Ваші гроші викинуті на вітер.
P.P.S. Мені скажуть, що ефект некомплементарності завжди проявляється як частина нормального ринкового процесу. Це правда. Свічки змінюються газовими лампами, а газові — електричними. Ті, хто робив ставку на свічки, програють. Проте суспільство отримує більшу цінність у вигляді дешевшого освітлення кращої якості. У випадку оподаткування є лише жорсткий програш без жодного позитивного ефекту.