Томас Гоббс колись придумав теорію, яка потім дуже знадобилася різного роду державникам. Це теорія походження держави з «війни всіх проти всіх». Нібито ходили собі люди як дурні і лупили одне одного по голові. А потім виникла держава і навела в цій справі порядок, і тепер тільки вона може лупити по голові, а іншим не можна. Після цього настав справжній лад.
Зараз ця теорія в модифікованому вигляді використовується інституціоналізмом з його «стаціонарним бандитом». Люди, вважають інституціоналісти, добровільно обирають «стаціонарного бандита», оскільки він передбачуваний і мусить про них піклуватися, на відміну від «кочового бандита», який прибіг, пограбував і втік.
Потрібно сказати, що у Томаса Гоббса було непросте життя. Він жив в епоху змін, громадянських воєн і репресій. Певною мірою його тягу до «порядку» і твердої руки можна зрозуміти. Що ж до інституціоналістів, то вони самі визнають, що питання «звідки ж тоді взявся стаціонарний бандит» ставить їх у глухий кут. Але, тим не менш, ідея війни всіх проти всіх, яка передувала державі і негайно настане, якщо вона, не дай Боже, раптом здохне, є на сьогодні однією з найпопулярніших.
Тим часом, якщо придивитися уважно, неважко виявити, що справа має місце прямо протилежним чином. Ми живемо в епоху війни всіх проти всіх. І держава якраз і є джерелом цього задоволення.
Одного разу я їхав зі своїм другом у таксі і розповідав йому про те, як очільник Києва Попов востаннє намагався позбавити киян дешевого таксі (в той момент поліцейські напали на сервери перевізників). Яке ж було моє здивування, коли наш водій став на захист київського начальника, його аргумент полягав у тому, що він заплатив за ліцензію, а всякі різні їздять собі без ліцензій. Тому їх треба заборонити. Тобто, людині й на думку не спадає, що якщо покупці не помічають різниці в тому, чи є водій таксі щасливим володарем ліцензії чи ні, то це і є єдино можливий нормальний стан речей. Бо таксі існує не заради ліцензії, а для перевезення пасажирів, споживачі платять таксисту за доставку з пункту А в пункт Б, а не за наявність ліцензії.
Такі приклади ви знайдете на кожному кроці. Але найпоказовіше за все оподаткування, а саме той факт, що люди, які отримують свої доходи з бюджету, тим не менш платять податки. Платять податки і бюджетні організації. Думаю, що податкова адміністрація, або як вона там зараз називається, теж платить податки. Я б брав з неї ще й податок на прибуток, але це вже деталі, важливий сам факт явного абсурду. Те, що ми його не помічаємо через звичку, не скасовує абсурдності того, що відбувається.
Чому цей абсурд існує, причому повсюдно, а не тільки в богоспасаємій Україні? Існує він якраз через організацію війни всіх проти всіх. Держави не можуть допустити чіткої ідентифікації, наприклад, донорів і реципієнтів державного бюджету. Для них важливо, щоб ми всі були трохи донорами і трохи реципієнтами одночасно. Оскільки кожен сподівається бути менше донором і побільше реципієнтом, то він пильно стежить, щоб іншому дісталося менше, а собі — більше, і радий допомагати державі присікати, тягти і не пускати. Ті ж ліцензії, які не створюють жодних конкурентних переваг (тобто такі, що не призводять до користі для споживачів, за яку б вони погодилися платити), змушують власників ліцензій разом із державою боротися з «тіньовиками» і так далі.
Врешті-решт, кожен із нас завжди є трохи жертвою і трохи агресором. В Україні, та й в інших місцях, суспільний конфлікт існує не між «багатими» і «бідними» і вже тим більше не між «владою» і «народом». Він існує між усіма членами суспільства за право залізти іншому в кишеню і в особисте життя. І якщо це не війна всіх проти всіх, то я тоді не знаю, як це ще називати.