Скандальна історія зі спробою скасувати «афганські» пільги на тій підставі, що «немає грошей у бюджеті», знову привернула увагу до проблеми так званих пільг. Перше, що зробили наші люди, — обурилися з приводу того, що депутати скасовують пільги нещасним афганцям, а самі користуються безліччю державних «плюшок». Це, звичайно, так, але насправді походження, суть, соціальні та економічні наслідки афганських і депутатських пільг однакові.
Для того, щоб краще це побачити, потрібно просто в уяві перенестися в ті часи, коли стосунки між «політичним класом» і його підданими були чесні, прозорі й не зіпсовані різноманітними ідеологічними химерами. Мабуть, першою такою державою можна вважати Римську імперію, родоначальницю пенсій. Однак, з різних причин, для ілюстрації зручніше буде європейське середньовіччя. Середньовічне суспільство, незважаючи на свою строкатість, чітко поділене на дві групи людей, одна з яких примусово вилучає частину доходу в другої. «Політичний клас» — тобто дворянство — живе за рахунок податків із підданих, нікому нічого не платить і має обов’язок захищати свою територію та територію держави (обов’язок перед монархом). Саме тут і з’являються наші пільги, а точніше — привілеї у звичній нам формі. І дуже важливо те, що зазвичай привілеї виявлялися у вигляді послаблення деяких феодальних обов’язків — від «права» сидіти в присутності короля до економічних привілеїв у вигляді «права» полювати в королівських угіддях тощо. Привілеї отримували приватні особи, міста та корпорації, яких було так багато в середньовіччі. Дуже часто суть політичної боротьби в тих чи інших країнах у різні часи зводилася до отримання або захисту привілеїв. Середньовіччя демонструє нам дві ключові особливості привілею. Перша — привілей є своєрідною винагородою, подачкою в обмін на лояльність. Друга — привілеї завжди здійснюються за чужий рахунок, тобто, в кращому випадку, за рахунок скорочення для «дарувальника» надходжень від поборів.
Епоха меркантилізму, що змінила середньовіччя, була епохою тріумфу привілею. Держави дарували направо й наліво різноманітні «права», тобто привілеї на торгівлю або виробництво певних товарів певним групам людей та корпораціям. Особливістю привілеїв є те, що «дарувати» їх легко, а відібрати буває дуже важко, мало хто вирішується на таке. Тому кількість привілеїв зростала, як сніжний ком. Економіка переживала важкі часи, оскільки регулювання ставало дедалі ширшим і заплутанішим. Справа закінчилася «буржуазними революціями», суть яких, у підсумку, зводилася до того, що закон має бути один для всіх, тобто привілеїв бути не повинно.
Втім, привілеї нікуди не зникли, хоча, звичайно, з економічної сфери діяльності їх дуже сильно потіснили. Держави почали застосовувати привілеї для зміцнення своєї влади і, перш за все, репресивних органів. Поліція, армія, суди були головними отримувачами привілеїв. Як колишній військовий, добре знаю, що багатьох вабила на службу саме обіцянка привілеїв — чимала пенсія у 45 років та перспективи «безкоштовного» житла. Такі привілеї, що належатимуть у майбутньому, стали найважливішим чинником забезпечення дисципліни та відданості системі. Привілей, що отримується після служби, має ще одну важливу властивість: чим ближче до «дембеля», тим менше бажання заперечувати начальству. Таким чином, держави досягли того, що чим вищий досвід кадрів, тим вища і їхня лояльність.
Соціалізм, у певній мірі, — це повернення до меркантилізму. Ми виросли в системі, переповненій різноманітними привілеями та подачками, що стали невід’ємною частиною нашого життя. Справа ще й у тому, що згодом привілеї починають сприйматися як щось само собою зрозуміле і навіть виглядати як якісь «права».
Існування привілеїв завдає широкої та різноманітної шкоди. Це і привід для постійного зростання державних витрат (тобто для зростання частки багатства, яку держава вилучає з економіки), це і постійне спотворення стимулів (люди отримують якісь блага, не докладаючи до того зусиль, тобто отримують їх поза відносинами обміну). Привілеї (наприклад, державні пенсії) руйнують суспільні інститути (сім’ю тощо), призводять до утриманства і, в кінцевому підсумку, до деградації та занепаду нації. Саме цим шляхом йшла вся та ж Римська імперія та інші «соціальні держави»: кількість працюючих стає дедалі меншою, кількість різноманітних паразитів — дедалі більшою, стимули щось робити і до чогось прагнути зникають, країна гине.
Україна успадкувала «соціальні завоювання» СРСР, які спочатку розглядалися не як обтяження для суспільства та привід для грабежу, а як величезне добірке досягнення. Існує думка, що за час незалежності кількість різноманітних привілеїв навіть збільшилася. Наше суспільство розглядає привілеї як законне право, і в цьому «верхи» й «низи» єдині. Показовими в цьому сенсі є привілеї «політичного класу» щодо самого себе. «Політичний клас» у них абсолютно не потребує, але, як кажуть, це справа звички. Депутатами та міністрами не стають заради пенсії, але пенсії та інші привілеї для них існують, ширяться і множаться.
У підсумку, окрім традиційної шкоди, яку завдають привілеї, в Україні вони стають до того ж джерелом і живильною силою соціальних конфліктів. Адже очевидно, що власники «прав» на привілеї мають різні можливості реалізації свого «права». Депутат завжди може скористатися своїм правом на «безкоштовне» лікування, а власнику такого ж «права», який не належить до політичного класу, доведеться докласти серйозних зусиль, щоб ним скористатися. І, до речі, саме ця «нерівність» викликає найбільше роздратування у людей. Українці зайняті боротьбою за привілеї, і це ще одна шкода, яку вони завдають, — соціальна та політична активність спрямовується в хибне русло.
Крім того, якщо держава обіцяє як привілей благо, яке активно продається на ринку, ринок починає працювати проти власника права на привілей. Класика жанру — безкоштовний проїзд пенсіонерів у транспорті, який, мовляв, гарантує держава. Те ж саме стосується путівок у санаторії, ліків, які мали б «безкоштовно» отримувати деякі пенсіонери та інваліди, тощо.
Нарешті, виникає проблема компенсації державою витрат, які несуть приватні підприємства, зобов’язані законом реалізовувати привілеї, подаровані державою. Виникають суто технічні проблеми адміністрування, обліку, контролю тощо. Зовсім інша річ, коли «відряджений» пред’являє в бухгалтерію свого підприємства квиток на потяг для відшкодування витрат, і зовсім інше, коли, скажімо, водій маршрутки намагатиметься отримати компенсацію від держави за перевезення пенсіонера. Можна легко здогадатися, що держава вигадає такі умови, що простіше буде возити пенсіонерів за свій рахунок.
Привілеї мають бути скасовані всі без винятку, інакше вони нас погублять. Однак робити це потрібно з участю звивин головного мозку. «Афганський» випадок, як завжди, показує, що «донецькі» не вміють і не хочуть користуватися мозком. Я повністю згоден із «донецькими», коли вони кажуть, що привілеї депутатів складають незначну частину бюджету. Однак я не згоден із висновками, які вони роблять із цього факту. У скасуванні привілеїв потрібно керуватися політичними, а не фіскальними міркуваннями. Перш ніж розпочинати будь-яке скорочення привілеїв мирного населення, потрібно ліквідувати легальні привілеї політичного класу, якою б незначною не здавалася економія від цього заходу.
Є ще один істотний момент. Групи, що користуються привілеями, такі, наприклад, як «афганці» або «чорнобильці», використовують їх як системний чинник для бізнесу. Тому правильним рішенням перед скасуванням привілеїв було б спрощення всього бізнесу до стану «пільгового» та скасування чиновницьких пільг. Тільки після цього можна було б сміливо скасовувати всі привілеї для працездатних. Потім скасувати привілеї силовиків і монетизувати привілеї непрацездатних.