Для автора цих рядків МАФ — це така собі економічна «дитина». Відкрив кіоск, потім крамничку, потім магазин, потім торговий центр або ще якийсь серйозний бізнес — це досить типова для Києва історія людини, яка приносить користь оточуючим, і починається ця історія з того, що вона — «дитина», тобто з МАФа. Тому бадьорі репортажі про демонтовані кіоски для мене виглядають як репортажі про масові вбивства дітей, у яких смакуються різні криваві подробиці.
Але, скажуть мені, це твої незрозумілі нам емоції. А що ти можеш сказати по суті? Чим поганий демонтаж непривабливих і загороджуючих прохід кіосків? По суті можна сказати дві речі. Перша і очевидна — це та обставина, що «МАФ», який розуміється як свобода торгівлі, — це необхідний елемент економічного зростання, особливо в такій бідній країні, як Україна. Без цієї свободи тут нічого не буде. Другий момент, на якому я зупинюся детальніше, полягає в тому, що боротьба з МАФами є дуже тривожним симптомом небезпечної хвороби.
Йтиметься тут о наступному. Кожен з нас, безумовно, є «джерелом права» для своєї власності. У своєму домі ви — закон, і ніхто вам тут не вказує. Тому, скажімо, боротьба з МАФами, «незаконною торгівлею» або «незаконною рекламою» у вашій квартирі, на вашій (що належить вам) вулиці, у вашій річці чи у вашому лісі — законна і свята справа, така сама, як і дозволити цим самим МАФам чи торгівлі існувати — за гроші або просто так. Хто господар — той і встановлює правила.
У випадку міста господарем (тобто тим, хто встановлює правила і віддає накази) є чиновник. Те, що він діє від імені міфічної «громади», рівним чином нічого тут не змінює, як не змінювало боже помазання одноосібної суті короля. І, звичайно, чиновник має право дозволяти або забороняти МАФи, ставити їх і зносити. Тут немає жодної проблеми. Люди, які, подібно до мене, можуть нарікати на те, що знос МАФів нерозумний, оскільки без малого бізнесу немає економічного зростання і так далі, — мають повне право обурюватися. Але сама по собі ця обставина обурення не викликає. Ну, подумаєш, ну ідіоти. Все, як завжди. Доки вулицями володіють чиновники, вони залишаються у своєму праві, якими б ми не оцінювали їхню діяльність.
Обурення, гнів і бажання взяти рушницю викликає захоплене схлипування і поскулювання прогресивної громадськості, яке супроводжує цю бурхливу чиновницьку діяльність. Саме ця обставина є симптомом небезпечної хвороби. І це не звичайний ідіотизм людей, які не здогадуються, що їх просто використовують в інтересах тих самих чиновників і пов’язаного з ними «бізнесу». Це набагато гірше. Хворобу, про яку я говорю, можна назвати «синдромом примушування до рівності». Це коли всі мають бути такими, як я. І якщо у мене немає кіоску, то і в тебе не має бути. І якщо з’явиться можливість позбавити тебе кіоску, я зроблю все, щоб ти залишився без нього, тому що ти мені не подобаєшся. А не подобаєшся тому, що ти не такий, як я.
Ця хвороба — результат тривалого відбору, який проводить держава. Для держави однаковість у всьому — це дуже зручно. Це, фактично, запорука успіху. Це керованість і передбачуваність, «облік і контроль». Не випадково, чим державніша держава, тим більше зусиль вона докладає для досягнення однаковості в ідеях, думках, поведінці, смаках, одязі і так далі. Тоталітарні супердержави — прекрасний цьому приклад.
Суспільство протилежне державі. Суспільство засноване на нерівності. Чим більше різноманітності, чим більше розкид оцінок, чим більше спектр цілей і засобів для їх досягнення, тим суспільство багатше і життя в ньому яскравіше і цікавіше. Двом однаковим людям нічим обмінюватися, вони нічого не можуть зробити одне для одного. Тільки різниця в оцінках, цілях і засобах приводить у дію те, що ми називаємо «економікою». Якщо всі навколо будуть такими, як ти, тобто завжди прагнутимуть до одних і тих самих цілей одними і тими самими засобами, то суспільство з таких «ти» просто вимре. Суспільство, що складається з однакових людей, нежиттєздатне.
Тому війна, голод і злидні, які завжди супроводжують тоталітаризм, є не просто супутниками однаковості — вони є прямою її слідуванням.
І найсумніше тут те, що тоталітарні держави розвалюються, а тоталітарна свідомість з набутим «синдромом примушування до рівності» залишається. Держава завжди знаходить носіїв такої свідомості і використовує їх у своїх цілях. Що з цього виходить, ми бачимо в Росії. Багатьом і багатьом росіянам не до душі чужа іншість, і вони є середовищем, що підживлює агресивну російську державу. Ми називаємо цих людей «ватниками». Але, як бачимо, вони живуть не тільки в Росії.