Думаю, не помилюся, якщо скажу, що більшість українців хвилює питання «коли ж це закінчиться». Хоча кожен має на увазі під «це» щось своє, українці єдині у неприйнятті існуючої реальності. При цьому у світі навколо нас достатньо суспільств, які живуть набагато бідніше за українців і взагалі зазнають значно більших труднощів, однак ці люди не вважають себе настільки нещасними, якими вважають себе українці, і не ставлять одне одному питання «коли ж це все скінчиться».
Мовою суспільних наук такий стан речей означає, що в Україні існують серйозні проблеми з «громадським договором» і, як наслідок, з легітимністю держави. Це, у свою чергу, може призвести до того, що держави не стане, адже вона існує лише доти, доки у неї вірять громадяни. Щойно віра зникає — зникає і держава. Класичний приклад тут — доля СРСР, який здох, щойно громадяни переконались, що «окремі недоліки» — це не просто повсюдне явище, а властивість системи.
Тож «скінчитися» все це може найнесподіванішим чином і у найневідповідніший момент. Це означає, що для уявлення про розвиток подій іноді варто цікавитися, як справи з громадським договором.
Звісно, такий договір не має нічого спільного з уявленнями Гоббса і Руссо. Так само, певен, зрозуміло, що його ніхто не вигадує, не «ухвалює» і тим більше не підписує — він складається стихійно. Однак, як і у будь-якому договорі, передбачаються обов’язки сторін і санкції за порушення. У нашому випадку природною «санкцією» є втрата легітимності, яка, у свою чергу, може призвести до зникнення держави.
Звісно, встановити точний зміст громадського договору навряд чи можливо, і якщо вже стоїть таке завдання, то у його вирішенні будуть корисні не стільки юристи, скільки польові соціологи, економісти і просто «знавці народної душі». Розуміння таких складних неписаних правил передається, що називається, з молоком матері і зазвичай відображається у уявленнях людей про «справедливість»: що правильно, а що неправильно у стосунках між людьми та начальством, що дозволено і що заборонено кожній зі сторін. При цьому дуже важливо, що зміст цих правил можна з’ясувати не стільки з бурмотіння людей про їхню важку долю і не з соціологічних опитувань, скільки з їхніх реакцій на ті чи інші події.
Класикою жанру тут, звісно, є Майдан1, коли люди саме своїми діями заявили «ні, ми так не домовлялися». Вони вважали, що громадський договір було порушено.
Ну, а як дізнатися, як «ми домовлялися»? Що й як змінилося і чи змінилося у «громадському договорі» та у формулі «справедливості» починаючи з 90-х?
У 90-ті ні кому у голову не спадала думка, що наряд міліції має приїжджати вчасно і що двірники мають прибирати сніг (на щастя, зими тоді були малосніжні). Двірники як клас тоді взагалі кудись зникли й з’явилися лише у відносно ситі «нульові». Ніхто також не сумнівався (і це нікого особливо не хвилювало), що суддя судить за хабар — питання було лише у прийнятності ціни. Щоб бути правильно зрозумілим, хочу сказати, що, звісно, про корупцію говорилося багато обличильних слів — і звичайними громадянами, і навіть у родинному колі. Але — увага! — при настанні певних подій міркування про корупцію і про те, як усе погано, у 99 випадках із 100 змінювалися на що найчистіші корупційні дії.
Суспільство 90-х можна було назвати «суспільством рівних корупційних можливостей». Формула справедливості уявлялася як можливість будь-кого «вирішити питання». Усі погоджувалися з тим, що держава виконує свої обов’язки погано в обмін на можливість «вирішення питання». З свого боку, держава не мала турбувати громадян з приводу несплати за комунальні послуги, електроенергію, а також з приводу крадіжки «державної власності».
Проблеми з «громадським договором» і формулою справедливості почалися, коли «кожен» відчув, що більше не здатен «вирішити питання». Сталося це з кількох причин. По-перше, радянський ресурс було остаточно розкрадено. По-друге, новий бізнес, новий ресурс, який міг би прийти на зміну радянському, зростав вкрай повільно саме через злодійські установки, що лежать в основі «суспільства рівних корупційних можливостей». Зростання економіки можливе лише за наявності гарантій власності, а оскільки у основі громадського договору лежить саме «вільний доступ» до власності будь-якого учасника, то ніякого зростання не буде. Взагалі, ресурс паразитування скорочувався за постійного й упевненого зростання числа паразитів (чиновників, членів їхніх сімей, наближених «бізнесменів» тощо). По-третє, за цей час чиновники опанували державні повноваження. Якщо раніше у кабінети начальників стояли черги людей, готових почати якусь справу (звісно, чесно поділившись з начальством), то тепер начальство саме планує бізнес у відведеній йому сфері й практично не потребує лохів з вулиці.
Цей процес розпочався на початку «нульових» і саме він призвів до конфлікту в 2004-му. Кучма покликав «донецьких» до Києва, бо вони могли найкраще впоратися з новими реаліями. Тут зіграли велику роль ментальні відмінності. «Стара» до-донецька еліта мислила звичними для України феодальними категоріями, а феодалізм так чи інакше передбачає договір. «Донецький» менталітет — це не феодалізм, а рабство, не жадібний пан і хитрий холоп, що прагнуть обдурити одне одного, а рабовласник і раб. «Донецькі» набагато краще підходили для нових умов, вони могли ефективно і без зайвих сентиментів показати холопам, що часи рівності у «вирішенні питань» за гроші відходять у минуле.
Далі сталася цікава річ. Прихильники старого громадського договору в 2004-му політично перемогли тих, хто намагався нав’язати, скажімо так, «антилоховський» громадський договір. Однак це не зупинило процес. Старий громадський договір опинився під сумнівом, і почався пошук нової формули — причому, що характерно, він розпочався як з боку держави, так і з боку суспільства.
Формула знайшлася досить швидко, і її можна записати так: «якщо ви тут начальники, то будьте ласкаві виконуйте те, що ми вважаємо вашими обов’язками». Це було абсолютно новою для України позицією. Ще за 10 років до того Кучма виграв сам у себе президентські вибори, ставши найбільш опозиційним кандидатом на посаду президента. Тепер така позиція стала неможливою. Миколу Яновичу, який намагається валяти все на «попередників», відверто висмоктують усі, кому не лінь.
Але це зараз. А в 2004-му держава відчула, що потрібно йти назустріч масам, і почала пристосовуватися до вимог трудящих. І держава знайшла спосіб. Згадаймо, що спочатку вона продовжила діяти у дусі «донецьких», яких не допустили до влади: однією з перших ініціатив першого прем’єрства Тимошенко була спроба скасувати єдиний податок, який кілька років годував «лохів», що й привели її та Ющенка до влади. Але такі лобові заходи не могли дати позитивного результату. Тому держава почала пристосовуватися до ситуації інакше. Власне кажучи, її завдання тепер полягало у тому, щоб продемонструвати лохам свою здатність карати — і карати тих, хто, на думку суспільства, становить небезпеку. Тож першим, чим опікувалася держава, стали «злочини без потерпілого».
За часів Кучми державу абсолютно не цікавило, чи є у вас удома порнографія і чи палите ви у недозволених місцях. Тепер же державі потрібно було пред’явити переможених ворогів, і ними стали, звісно, вороги неіснуючі. Нагадаю, що рух держави до втручання у особисте життя громадян розпочався саме при Ющенку — наприклад, незабутня комісія з моралі розгорнулася саме за його каденції.
Щойно була нащупана нова формула громадського договору, політичний попит повністю переключився на публіку, здатну його реалізувати. У 2004-му конкурували «м’який» Ющенко і «жорсткий» Янукович, а у 2009-му вже змагалися у «жорсткості» Тимошенко та Янукович, при цьому обоє встигли побувати прем’єрами за «м’якого» Ющенка.
Сьогодні формула справедливості — це хороші пацани, які карають поганих пацанів за дзвінком пильного громадянина. Як бачимо, її практична реалізація еволюціонує, бо відомої жорсткості донецьких уже недостатньо. Багато хто тепер вважає, що хороші пацани мають ще й правильну національність у паспорті, і тільки тоді вони можуть вважатися хорошими. У принципі, у крайності ця формула дає нам національну катастрофу або громадянську війну. Але, тим не менше, держава буде самовідтворюватися, поки не вмре надія на правильних пацанів і на те, що ця формула взагалі може бути реалізована.
Мається на увазі Майдан 2004-го ↩︎