Тепер кілька слів про феодалізм, його особливості та про те, чому його слід захищати від держави.
Найпереконливішою аналогією для розуміння специфічного устрою країни, що склався після 1991 року, є феодалізм. Наш феодалізм має два основних джерела. Перше — сельське походження української «еліти» та її відповідні звички кумівства, земляцтва тощо. Друге — специфічна радянська організація «суспільно-виробничих процесів». Передусім, це «відомчей підхід», коли кожне відомство — свого роду міні-держава зі своїм бюджетом, своєю медициною, освітою і навіть безпекою. Ну і, звісно ж, це «виробничий» підхід, зумовлений марксистським розумінням щастя як задоволення матеріальних потреб. Обидва ці підходи призвели до того, що базовою суспільною цінністю вважається виробництво, а базовою одиницею виробництва — підприємство (до речі, зауважимо на полях, наскільки живучою є ця уява!). Поки тоталітаризм був міцним, така система не викликала суперечностей. Коли він зник, з’ясувалося, що, незважаючи на те, що «система в цілому» завалилася, породжені нею структури виявилися досить життєздатними, принаймні, вони активно включилися в боротьбу за виживання і стали елементами українського феодалізму.
Зауважимо, що в Україні обставини досить вдало збіглися на користь феодалізму. Тут готові феодальні одиниці (відомства та підприємства) потрапили в руки людей з феодальним мисленням. У тій самій Росії, де ситуація спочатку була точно такою самою, феодалізм не прижився, і, за традицією, росіяни повернулися до більш звичного для себе рабства. Головною причиною, думаю, є «великодержавна» ментальність росіян, для яких «роздробленість» хоч і є джерелом доходу, але сприймається як трагедія.
Український феодалізм відрізняється від класичного двома основними моментами. Перший — пріоритет статусу. Роль статусу в класичному феодалізмі, де вона величезна і де бідний дворянин — це все одно дворянин, непорівнянна з українською реальністю. Головний ресурс наших феодалів — вплив, здатність «вирішувати питання». Звісно, цей ресурс набувається в політичній сфері, звідси, так би мовити, нетипове походження наших олігархів, яких і олігархами-то назвати важко. «Справжні» олігархи своїм становищем зобов’язані власному багатству, у нас прямо протилежна ситуація — становище народжує багатство. Друга відмінність — у більш заплутаних стосунках лояльності, коли досить важко розібратися, хто ж кому сюзерен, васал і кум, і що саме це означає в даний відрізок часу. Українські феодальні стосунки дуже мобільні та мінливі.
Тут же слід зазначити, що, звісно, в нашій країні існують не лише феодальні стосунки, більш того, тут є і надцентралізоване «держава» індустріальної епохи, при цьому головним джерелом феодального статусу є місце саме в цій державній ієрархії. Парадоксальний коктейль взаємозалежностей, у якому збільшення централізованих державних повноважень призводить лише до посилення феодальної неразберихи, ще потребує детального дослідження. Поки що можна сказати, що український феодалізм паразитує на державі, використовує його у своїх цілях і, по правді кажучи, досить важко знайти суспільно значущу ситуацію, у якій держава виступала б як суспільний інститут у чистому вигляді, а не як інструмент феодальних інтересів.
Ну і, нарешті, останній елемент нашої аналогії, а саме: хто ж виступає у ролі феодального селянина? Навряд чи такими можна вважати звичайних громадян. Скоріше, тут слід говорити про більш великі форми. Для нашого феодалізму базовим суб’єктом стосунків є підприємство. Щоб бути більш точним, підприємство — це не сам селянин, а селянин із землею. Підприємства є у нас і основними платниками податків, власне, вони (а не якісь там окремі громадяни, як на Заході) виступають суб’єктами у стосунках із державою. Боротьба за контроль над підприємствами, знищення «ворожих» підприємств є основним сюжетом українського феодалізму, так само як у класичному феодалізмі — захоплення землі ворога. Зауважимо, що політичний контроль і політичні репресії набагато частіше застосовуються у нас до підприємств, а не до окремих фігур. Саме існування у формі підприємств, а не територій, як у класичній версії, робить наш феодалізм таким заплутаним, адже підприємства (на відміну від території) можна створити, їх можна довільно об’єднувати, вступаючи в союзи, і їх можна просто знищувати. Не дивно тому, що підприємства — від кіоску до «Криворіжсталі» — перетворилися у нас ледь не на самостійних політичних суб’єктів. Вони виступають із звинуваченнями та заявами, пред’являють вимоги та ставлять умови.
Повертаючись до теми Конституції, зауважимо, що у феодальній системі вона не лише не потрібна, але й суперечить її суті — мінливій і заплутаній системі стосунків із незліченними організаційними та правовими міні-ієрархіями. Феодалізм існує за рахунок ренти, і у нашому випадку головна рента стягується за «вирішення питань». Якщо існуватимуть однакові та доступні для всіх правила (що й передбачає Конституція), феодалізму більше не буде. Крім того, Конституція, по своїй суті, встановлює та формалізує стосунки між громадянами та державою, а не між підприємствами та державою. Наша система передбачає пріоритет підприємств, громадянин для неї є лише певним ресурсом, що потребує поновлення — підгодівлі та добрив. Зауважимо, що для того, щоб громадянин міг серйозно вести справи з державою, йому необхідно пройти певну ініціацію, пов’язану, як і будь-яка ініціація, з випробуванням. Випробування полягає в тому, щоб громадянин став підприємством — у найпростішому випадку, зареєстрував ФОП. Пріоритет такого розуміння реальності існує всюди, наприклад, мені доводилося стикатися з тим, що банки надають клієнтам послуги відстеження платежів он-лайн, але не всім. Для цієї послуги клієнт має бути підприємством, хоча ваш покірний слуга, приміром, здійснює таких платежів набагато більше, ніж деякі підприємства.
І останнє. Вища, ніж у приватних осіб, суб’єктність підприємств вирішує завдання управління та контролю. Підприємств значно менше, ніж громадян, і ними набагато легше управляти. Крім того, вони завжди винні перед державою (королем), оскільки не сплачують податки, адже вони спеціально створені такими, що їх неможливо сплатити. Але це їм пробачається в обмін на данину, яку вони платять феодалу (правильніше було б говорити не про данину, тобто регулярний платіж, а про необхідність платити «коли попросять»).