Вихри ворожі віють над нами
Пісня
В Україні створена унікальна політична модель, що не має аналогів у світі. Вона однаково далека від демократії та диктатури і перебуває, якщо можна так висловитися, в іншій площині. І демократія, і диктатура передбачають відповідальність влади — і відрізняються лише способом її реалізації: у першому випадку це вибори, у другому — зазвичай революції. Власне, саме можливість регулярно висловлювати своє «фе» урядові й забезпечує динаміку демократії. Неможливість зробити це гарантує застій у диктатурі, але й там «фюрер відповідає за все» раз на п’ятдесят років. Звична опозиція авторитаризму й демократії часто бентежить вітчизняних і зарубіжних спостерігачів, і вони інтерпретують українські політичні події як боротьбу за владу. Влада, як відомо, передбачає й відповідальність. В Україні ж боротьба розгортається за обсягами безвідповідальності — найбільшою безвідповідальністю в нашій системі володіє президент, найменшою, скажімо, депутат (нагадаю, що ми, очевидно, єдина країна, у Конституції якої не визначено главу виконавчої влади). Що ж до влади, то її обсяги є ситуативними, хоча про всіх чиновників можна сказати, що стосовно цивільного населення вони можуть діяти як заманеться. Різниця між чиновниками полягає лише в тому, кому з них більшою мірою «нічого за це не буде». Якщо на дільничного начальника якось можна знайти управу, то на президента — неможливо жодним чином. У стосунках між собою в них існує певна ієрархія, але й тут, загалом, нахабні й сміливі мають усі переваги.
Спробуємо обґрунтувати цей тезис. Звичайне чиновництво захищене багаторічними відкладеннями посадових інструкцій, зміст яких охороняється краще за будь-яку військову таємницю. Тому звернімося до вищого чиновництва й доступного для всіх документа — Конституції, що з якоюсь провінційною безпосередністю описує саму суть існуючого режиму. Йдеться про повноваження президента, які в більш мінімалістичних версіях намагаються відтворювати інші посадові особи. Отже, якщо уважно вивчити статтю 104 та ще кілька прилеглих до неї, то з’ясується така картина. Президент має:
повний контроль над урядом (право відправляти у відставку прем’єра будь-коли та право пропонувати кандидатуру нового прем’єра необмежену кількість разів)
нормативні, а по суті законодавчі повноваження (право видавати укази)
судові повноваження (право скасовувати рішення виконавчої влади, яка президентові адміністративно не підпорядкована, та право тлумачити Конституцію, наприклад, при накладанні вето)
Легальні механізми політичного тиску на президента відсутні (він незалежний від парламенту й від партій, оскільки зобов’язаний бути безпартійним). Це призводить до того, що єдиним способом домогтися рішень від єдиного в системі суб’єкта, здатного їх здійснити, є нелегальний тиск (кабінетні інтриги).
Показово, що повноваження побудовані так, що президент не бере участі в конструктивному політичному процесі — він діє переважно негативно. Президент не призначає, але звільняє, не ухвалює, але скасовує тощо. Він нічим безпосередньо не керує, але його рішення необхідні практично для будь-якої адміністративної дії. Ми чомусь анітрохи не дивуємося феномену «президента в опозиції», коли Кучма з легкістю публічно критикує нібито підпорядковану йому владу. А між тим, цьому варто було б здивуватися. Адже така поведінка можлива лише тоді, коли президент стоїть не над владною структурою, а перебуває поза нею.
Щоб не заглиблюватися в аналіз роботи існуючої системи, зупинімося лише на ключовому моменті — механізмі ухвалення рішень, що зумовлений описаною вище схемою. У цьому механізмі президентові належить:
право делегувати прийняття рішень (переадресування парламенту або Кабміну)
право встановлювати формат рішення (формальний — неформальний)
право змінювати рішення під час їх виконання
право відтерміновувати ухвалення рішень або продовжувати вже прийняті
право взагалі не ухвалювати жодних рішень
право оцінювати виконання рішень, як і рішення, ухвалені іншими.
Можна сказати, що механізм ухвалення рішень скоріше відсутній, ніж існує. Президент може ухвалювати рішення без іншої частини політичного механізму, але вона без нього — ні. Зрозуміло, у такій ситуації виникає адміністративний параліч — ніхто точно не знає, де починаються й закінчуються повноваження президента, і, отже, весь «адміністративний ресурс» спрямований на те, щоб з’ясувати або вгадати, чого хоче президент. Звідси пасивність адміністрацій у конструктивних рішеннях і активність у деструктивних (спрямованих на те, «як би чого не сталося»). Зауважимо також, що більшість політиків (крім тих, кому це призначено роллю) воліє не виявляти ініціативи й взагалі не мати власної позиції. Це не дивно, адже виявлення позиції в системі, де президент вирішує свої повноваження ситуативно, дозволене лише у разі підтримки його легальних ініціатив. В усіх інших випадках власна позиція розглядається як замах на сферу діяльності президента, яка не стільки ним використовується, скільки може бути використана будь-коли. Нагадаю у зв’язку з цим, як торік усі більш-менш впливові політики на всяк випадок заявили, що не балотуватимуться в президенти.
І останнє. Негативні повноваження президента призводять до того, що його системна позиція виглядає так: «ти, загалом, роби, а я подивлюся». Відповідно, незадоволені тим, як щось «робиться», отримують можливість не сперечатися з «робітниками», а переконати президента, щоб він «подивився» й припинив безчинство. Звідси нелегальність, підпільність усієї нашої політики, звідси все це неприпинене «мутіння», постійні безглузді й абсурдні рухи, ситуації й конфлікти, що викликають цілком виправдану огиду. Якщо говорити про образи, то українська система нагадує не класичну «піраміду влади», а вихор, повернутий вістрям униз. Як відомо, щоб бути стійким, вихор має обертатися, у нього мають затягуватися нові люди, проекти, гроші, ресурси. Саме так із нього постійно когось викидає силою інерції. Ну, а «точкою спокою», навколо якої все обертається, є посада президента. І ще про вихори відомо, що вони не стоять на місці. Ось і цей уже дванадцять років блукає по країні.