Проте залишалася остання перешкода — «прив’язка» паперових грошей (тепер це стало так називатися) до золота. Усе двадцяте століття золотий стандарт кульгав на обидві ноги. Фактично його знищили у 30-ті роки Рузвельт і добив Ніксон 1971 року. Відтепер «умовна одиниця» — проста назва без реального змісту, про яку ми говорили на початку цієї статті, — була нав’язана наказом людям як гроші. Збулася мрія всіх правителів, починаючи з римських імператорів: держави вступили в еру необмеженої емісії.
Для тих, хто читає про це вперше, наведу дуже коротку хронологію ліквідації золотого стандарту.
Отже, уряди дарували Центральним банкам монополію на випуск банкнот — тобто тих самих складських розписок на видачу золота. Це призвело до того, що приватні банки, які, власне, й видавали ці розписки, почали зберігати свої резерви в Центральному банку. Золото поступово опинилося в підвалах центробанків. Усі ці процедури були узаконені й навіть приписані банкам, які з радістю ними скористалися, оскільки Центральний банк був (і всіляко це підкреслював) «банком для банків». Він забезпечував їх ліквідністю, коли в них виникали неминучі за часткового резервування проблеми. Одночасно розпочалася практика «призупинення золотого стандарту».
Найсерйознішим ударом став вихід Британії із золотого стандарту під час Першої світової війни. Але ще гіршими виявилися спроби британської влади ревальвувати сильно схудлий за час війни фунт, не відмовляючись при цьому від інфляційної політики. Ця дивна діяльність призвела до появи першого паліативу золотого стандарту — «золотовалютного» стандарту, прийнятого на Генуезькій конференції 1922 року. Він означав, що класичний золотий стандарт зберігається в США. Британія погашає фунти лише золотими злитками (придатними, очевидно, для дуже великих угод) і доларами, інші валюти погашаються фунтами. Це був початок славного шляху: подібна система кілька разів змінювалася, а золота в ній залишалося все менше.
Вирішальним ударом по золотому стандарту стало право американського президента «змінювати золотий вміст долара», яке Рузвельт вибив у Конгресу 1933 року. Більш того, американцям заборонили мати золото у власності (крім прикрас) — фактично його вилучили з обігу. Коли Рузвельт скористався своїм правом, він породив другу хвилю Великої депресії, але це вже інша історія. Наша ж підходить до кінця. Після неминучого краху «золотовалютного» стандарту 1931 року світ опинився в хаосі конкуруючих девальвацій, валютних блоків тощо.
Найвідомішою такою системою стала Бреттон-Вудська система, в основі якої був долар, що коштував одну тридцять п’яту унції золота. На золото долари могли мінятися лише на вимогу Центральних банків країн — учасниць системи. Бреттон-Вудс багато в чому з’явився тому, що після війни золотий запас США був дуже великий — близько 25 мільярдів доларів. Тому піраміда здавалася цілком працездатною. Бреттон-Вудська система дозволила урядам США після війни проводити активну інфляційну політику. Справжня вартість долара падала, від цього страждали європейці та Японія, які прагнули проводити жорсткішу фінансову політику. Ці країни були змушені зберігати свої резерви в доларах, кількість яких увесь час зростала через політику США.
Центральні банки цих країн постійно пред’являли вимоги на погашення доларів. У результаті до 60-х років від двадцяти мільярдів золотого запасу залишилося лише дев’ять. Проте доларів було все одно більше. Наприкінці 60-х тільки в Європі було 80 мільярдів доларів (відомих як «євродолари»). Це змушувало власників доларів продавати їх за золото. Щоб підтримувати ціну в 35 доларів за унцію (ця ціна була основою всієї системи), США були змушені постійно вкидати золото на ринок. Зрештою, у результаті сильного політичного тиску, США примусили Центральні банки інших країн відмовитися від купівлі золота на вільному ринку та «зафіксувати» його ціну на рівні 35 доларів за унцію в розрахунках між Центральними банками.
Це рішення лише продовжило агонію Бреттон-Вудської системи. Центральні банки європейських країн погрожували пред’явити вимоги на погашення доларів. У відповідь президент Ніксон оголосив, що відтепер долари не обмінюватимуться на золото. 1971 року долар став остаточно паперовим.
Цікаво, що прихильники паперових грошей — від кейнсіанців до монетаристів — передбачали: якщо вільний ринок золота буде «відв’язано» від долара (на їхню думку, саме золоте забезпечення долара «підтримувало» ціну золота), то ціна золота впаде. Проте ціна золота на вільному ринку ніколи не падала нижче 35 доларів, а 1973 року становила вже 125 доларів за унцію, що, на думку монетаристів, було теоретично неможливо.
Надалі всі спроби регулювати «обмінні курси» зводилися до двох варіантів: або «вільна конкуренція» девальвацій, або фіксовані обмінні курси.
Тепер розглянемо ту шкоду, яку завдає нам Центральний банк і державна монополія на гроші.