З 1-го березня набирає чинності закон «Про внесення змін до деяких законів України про ліцензування імпорту лікарських засобів». Внаслідок цього, як стверджують його противники, близько восьми тисяч найменувань лікарських засобів не зможуть перетнути український кордон.
Думаю, багато читачів протягом останніх років, намагаючись купити той чи інший препарат, чули у відповідь, що ліки «перебувають на ліцензуванні». Не кажучи вже про те, що весь цей час ціни росли. Тепер ліків буде ще менше, а ціни стануть ще вищими. Є велика ймовірність того, що багатьох ліків, необхідних смертельно хворим людям, просто не буде у продажу достатньо довго.
Загалом, це дуже типовий випадок державного регулювання. Тут абсурд регулювання видно особливо виразно, бо він пов’язаний з болем, стражданнями та втратою близьких. А ще у цьому випадку добре помітний інший порок — а саме те, що держава не несе відповідальності, тож норми, які лежать в основі самого права, не поширюються на чиновників.
Давайте поговоримо про ці моменти. Перший — сенс регулювання. Ось, припустимо, я захворів і лікар сказав мені, що певна «діюча речовина» здатна мені допомогти. Виробники пропонують мені різні ліки з цією речовиною — гірші й кращі, дешевші й дорожчі. Я обираю те, що більше підходить саме у тому становищі, в якому опинився. Припустимо, це «дешевий і неякісний індійський імпорт». Але мені він підходить за ціною. І лікує. Але тут з’являється держава і каже: «Е, ні, так не піде. Мені сказали, що це погані ліки, вони не відповідають якомусь там стандарту». Але вибачте, яке взагалі до цього маєте діло? Це моє здоров’я, не ваше. І кожен випадок унікальний. В одному можу обійтися дешевими і не дуже якісними ліками, в іншому лікар скаже: «Для твого випадку потрібен саме цей препарат, аналоги не допоможуть» — і доведеться розкошелитися. Але при чому тут держава? Чому ми всі зобов’язані купувати ліки певного стандарту (об’єктивність стандарту і саму можливість такої об’єктивності я залишаю осторонь)? Загалом, здатність виробляти якісніші товари (дотримуватися вищого стандарту) за інших рівних умов є вигодою для виробника. Це його робота — доводити споживачеві, що результат вартий тих грошей, які він віддасть. Але ви десь бачили, щоб виробник напряму рекламував стандарти якості, яких дотримується? Я — ні. А навіщо, коли держава все це регулює і часто взагалі забороняє всі інші стандарти?
Цікаво, що у держави ще вистачає наглості називати те, що вона робить, «захистом». Тобто вона захищає мене від ліків, які мені по кишені і які мені допомагають. Чудово.
Мені скажуть, що все відбувається так тому, що цей закон насправді прийнятий з корупційними цілями. Так, у цьому ніхто не сумнівається. Але корупційні моменти відволікають нас від головного. Що змінилося б для жертв цього закону, якби його було прийнято виключно з благими намірами і якби від його ухвалення ніхто не заробив? Яка різниця, які цілі переслідують ті чи інші чиновники, якщо слідування їхнім намірам завдає прямого збитку моєму здоров’ю?
Тепер другий момент, страшніший. Дивіться. Чиновники, які зараз зайняті цією справою, знають, що в результаті їхньої діяльності багато хворих людей залишаться без необхідних ліків і, можливо, помруть. Чи є ці смерті вбивством? Право скаже: «Так». Одні люди вчинили дії, які призвели до загибелі інших, причому перші знали про наслідки. А що скаже нам державний закон — кримінальний кодекс? У кращому випадку там знайдемо «злочинну недбалість» або «необережність». А якщо ніякої недбалості не було і смерть настала саме внаслідок ретельного виконання всіх законів та інструкцій — що тоді? А нічого. Це тільки нам не можна вбивати одне одного. Державі — можна. Головне, щоб усе було «на законних підставах».