Впровадження євро не було закономірним етапом, що настав після ЄВС. Існування ЄВС жодним чином не передбачало появи єдиної європейської валюти. Не економічна доцільність і розвиток практики ЄВС (яка виявилася провальною, оскільки закінчилася валютним коридором у 15%, що, м’яко кажучи, вже слабо нагадувало фіксовані курси) призвела до появи євро. Євро з’явилося в результаті політичного компромісу між прихильниками інтеграції та групами, що підтримували Бундесбанк. Цей компроміс передбачав, що з одного боку, країни-учасниці втрачали свій грошовий суверенітет, передаючи право емісії новоствореному Європейському центробанку, а з іншого — щоб умовити німців приєднатися до проєкту, ЄЦБ отримав незалежність, єдину мету «підтримання рівня цін», заборону на купівлю облігацій країн-учасниць та надання фінансової допомоги державам і компаніям для запобігання банкрутству (правило «no bailout»). Інакше кажучи, ЄЦБ став послабленою копією Бундесбанка.
Усе це урочисто оформили в Маастрихтських угодах, і 1999 року на європейській фінансовій сцені з’явилося євро. Насправді ж Маастрихт і євро стали поразкою Німеччини та Бундесбанка і перемогою євробюрократів. Зрозуміло, що в самій Німеччині існували потужні сили — наприклад, профспілки чи німецький автопром — які теж більше прагнули інтеграції, ніж твердої марки, адже тепер вони могли диктувати загальноєвропейські стандарти у своїх галузях і обмежувати конкуренцію на свою користь.
Цікаво, що того часу європейські держави суттєво змінили пріоритети щодо забезпечення власного добробуту. До ЄВС таким пріоритетом була інфляція. Бундесбанк значно стримав інфляційні апетити держав, але вони знайшли нове ельдорадо — державні позики (можна було б скоротити видатки, але хто ж на таке погодиться!). Державний борг почав зростати повсюдно саме в період існування ЄВС і після нього. Тому впровадження євро не ознаменувалося, як очікувалося, зростанням інфляції — держави задовольнилися практикою позик.