Тепер скажемо кілька слів про системні особливості діяльності центробанків. Тут ми стикаємося з проблемою, описаною Мізесом як «неможливість економічного розрахунку при соціалізмі». Нагадаю ще раз: сучасний центральний банк і грошові органи влади загалом — це фактично грошовий держплан. І, всупереч поширеній думці, централізація інформації та прийняття рішень для системи загалом означає величезну втрату інформації та здатності приймати адекватні рішення, бо учасники системи — не роботи, а живі люди з власними планами. Грошові органи влади просто не розуміють, що відбувається. І саме в кризові моменти це стає найочевиднішим. Щоб не займати багато часу, просто наведу цитату з книги американського економіста Тома Вудса про події 2008 року. «Після того, як законопроект про фінансову допомогу (йдеться про самі перші 700 мільярдів — ВЗ) ухвалили, міністр фінансів Генрі Полсон поводився не так, як поводиться той, хто контролює те, що відбувається. Спочатку нам казали, що гроші, виділені для фінансової допомоги, підуть на викуп поганих активів у банків і відновлять міжбанківські платежі, які значно скоротилися через невпевненість одних банків у платоспроможності інших. Але коли план ухвалили, вони передумали. Стратегію викупу поганих активів змінили на викуп урядом часток банків, навіть якщо банки не хотіли продавати. Потім і цю стратегію залишили. Стратегію, без якої, як було сказано, відбудеться катастрофа, життєво важливу для економіки — швидко й просто забули». Це текст 2008-го. Надалі сталося чимало аналогічних подій, включаючи чудові QE, яких накопичилося вже чотири. Якщо читачеві не ліниво, він може знайти їхні описи в інтернеті — і, як правило, зіткнеться з ідеєю «and now — something completely different!»
Ще більш вражаючим виявиться знайомство з історією Великої депресії, коли зусилля Рузвельта з однієї депресії зробили дві. Інакше як «хаос» цю діяльність позначити не можна. Загалом, для нас із вами найгіршим варіантом є активна й рішуча боротьба грошових органів влади з кризою. Саме відсутність узгодженості та взагалі будь-якого бодай серйозного бажання української держави влізати в кризу врятувала нас у 2008-му. Звичайно, Нацбанк встиг нашкодити, але не так сильно, як міг би. Тому, що ми не міняємо сірники на хліб, маємо бути вдячні винятково неефективній державі, відсутності національного лідера та іншим речам такого роду, які так любить прогресивна громадськість.