В економічній науці є одне секретне місце. Знаючи про нього, ви легко можете оцінити висловлювання і рецепти політиків, економістів, експертів та іншої подібної публіки. Називається це місце «цінність». Секрет його полягає в тому, що мейнстримні економісти, не кажучи вже про політиків, завжди обходять його стороною. І це не дивно, адже саме тут і лежить корінь глибочезного протиріччя між реальністю та економічною наукою, яка намагається її пізнати з одного боку — і шаманськими танцями політичних акторів із другого.
Справа в двох моментах. Перший — цінність є суб’єктивною. Вона цілком і повністю перебуває у свідомості суб’єкта, причому сьогодні він цінує щось так, а завтра — зовсім інакше. Другий момент — цінність не вимірюється. Ніяк. Цінність можна тільки порівнювати. І знову ж таки — лише в межах діяльності одного індивіда. Обмінюючи яблуко на грушу, я ціную яблуко менше, ніж грушу. Тут і зараз. Тип, з яким я обмінююся, знову ж таки в даний момент часу, має протилежну ієрархію цінностей. Саме тому ми й обмінялися.
Нагадаю історію Кайла Макдональда, який обміняв скріпку на будинок протягом року шляхом ланцюжка обмінів. У цій історії (будь-хто погодиться, що Кайл виграв, правильно?) зросло не лише багатство Макдональда, який отримав будинок, якого в нього не було, — виграв і кожен, хто брав участь в угодах із цього ланцюжка. Це і є той самий процес зростання багатства, звісно, у вкрай спрощеному вигляді, адже тут ідеться лише про сам обмін, без виробництва, заощаджень, капіталу та іншого.
Так от, мейнстримні економісти вдають, що цього не існує. Тобто, якщо такого економіста притиснути в кутку, він, звісно, погодиться, що цінність є суб’єктивною і не може бути виміряна — це все ж таки основи його науки, якщо він не прогулював лекції. Але вийшовши з кутка, він знову візьметься за своє.
Чому? Відповідь очевидна. Що можна сказати про зростання багатства для групи людей, які проживають на певній території, знаючи про природу цінності? Лише: «чим менше перешкод на шляху вільного виробництва і обміну, тим більше зростання багатства». Але це нікуди не годиться. Це не можна продати власнику цієї території. Тут немає чим маніпулювати, нема на чому будувати системи рівнянь і логарифмічні ряди.
Тому мейнстримні економісти оперують цінами. Точніше, вони підмінюють цінність ціною. Однак суб’єктивність і неможливість вимірювання цінності під час обміну нікуди не зникають від того, що існують ціни. Інтернет коштує 100 гривень на місяць. Я купую інтернет, бо він для мене є більш цінним, ніж 100 гривень (точніше, ніж інші альтернативи). Для бабусі в селі 100 гривень на місяць — величезні гроші, а інтернет їй даром не потрібен. І угоди відбудуться (або не відбудуться) не через «рівність» ціни інтернету моїм потребам, а якраз через причину їхньої нерівності. Я обираю більшу цінність в обмін на меншу. Саме ця нерівність і є тим самим приростом мого багатства. А от порахувати чи врахувати цей приріст неможливо жодним чином.
Тобто те, що є причиною й першодвигуном усього економічного процесу, не піддається жодному облікові й вираженню.
Цей висновок, повторю, не годиться для цілей мейнстримних економістів, оскільки він не годиться для державного регулювання. Як показати неухильне зростання «відсотка жирів у маслині», якщо для цього є замовник у вигляді мудрого уряду? Для цього потрібно явно або неявно підмінювати цінність ціною, а нерівність цінності при обміні тлумачити як рівність. Вчора «ми» виробили на 100 гривень. Сьогодні — на 120. Це зростання? Зростання! Ось, власне, і весь хід міркувань. Чи означають ці 120 дійсне зростання багатства групи людей, яка волею долі опинилася в межах юрисдикції певної держави — велике питання.
Грошовий розрахунок, подвійний запис у бухгалтерських проводках — прекрасний і незамінний інструмент для підприємства чи домогосподарства. Але він нікуди не годиться як основа для певної розумової фікції під назвою «держава». Причина проста, і це якраз те, про що ми говоримо в цій колонці: підприємство (уособі тих, хто ухвалює відповідальні рішення), домогосподарство (уособі тих самих товаришів) або окремо взятий індивід чудово розуміють, переслідування якої мети збільшить їхнє багатство. Вони приймають рішення, від яких цілей їм потрібно відмовитися заради досягнення цінніших результатів. Для «країни», «держави» все це не працює, адже вони є довільним набором людей і підприємств, які переслідують власні цілі. Країни не продають, не купують, країна не може оцінювати цілі, бо їх у неї не існує.
По суті, сучасні економісти, особливо «макроекономісти», хворіють на стародавню, як світ, хворобу антропоморфізму. Як наші предки ототожнювали стихії природи з певними особистостями, так і ці люди ототожнюють набір людей із різними цілями з якоюсь істотою на ім’я «держава». І ця істота в них продає, купує й збільшує своє багатство. Знання про природу цінності допомагає нам не стати жертвою цієї омани.
Ця омана (яку, повторю востаннє, не результат якоїсь змови, а результат «ходу речей») не є предметом суто академічного інтересу. Тоталітаристи всіх країн працювали саме над цією проблемою — як нав’язати всім людям однакові цілі? І однією з причин цієї роботи була діяльність економістів, які розмірковували про економіку в межах держав і абстрактних агрегатів, ігноруючи те, що лише діяльність індивідів, які збільшують цінність, є причиною й змістом усієї економіки.
Нещодавно мені трапився один приклад, яким я хочу закінчити цю колонку. Він показує, як змінюються уявлення про реальність під впливом різноманітних міфів, легенд і супутнього їм антропоморфізму. Адам Сміт, говорячи про завдання «поліції» (тобто державного втручання), серед іншого згадує «насадження дешевизни». Визнання дешевизни як блага ви знайдете й у багатьох інших працях економістів XIX століття. І це очевидно, якщо пам’ятати про цінність (хоча сам Сміт був великим плутаном у цьому питанні). Будь-яка домогосподарка знає, що дешевизна безпосередньо сприяє зростанню багатства.
Сміт жив в епоху, коли «поліція» лише починала свій переможний шлях. Тож його думка формувалася не потребами «поліції», а досить незалежним аналізом. Однак із часом, коли економісти стали різновидом чиновників, ставлення до дешевизни змінилося. І це не дивно, адже для успішної звітності нам потрібно сьогодні виробити 100, а завтра — 120. Яка вже тут дешевизна. І ви не знайдете сьогодні політиків та економістів, які б прямо ставили своєю метою здешевлення товарів. Навпаки, зростання цін деякими школами вважається прямою ознакою зростання багатства. Найгірше тут те, що так само вважає й прогресивна громадськість. Вона, власне, прагне купувати подешевше, але от у якості громадськості вона горло рватиме, доводячи «шкоду дефляції», наприклад, розуміючи під дефляцією падіння цін унаслідок зростання виробництва. І цю свою думку, почерпнуту з міркувань околоурядових експертів, громадськість понесе на виборчу дільницю, а після виборів дивуватиметься, що «все знову дорожчає». І все це — через маленьку різницю між цінністю й ціною.