Добрі люди з інтернету (CASE Україна) зробили корисну справу — тепер кожен може подивитися, скільки він сплачує державі. Ви вводите суму своєї «чистої» зарплати і отримуєте чек, у якому вказано, скільки грошей за рік ви віддасте своєму улюбленому урядові. Наприклад, за «чистої» зарплати в 3000 гривень на місяць — а нею, як кажуть, є середній дохід українця — держава отримає від вас 31 724 гривні і ще 89 копійок. Звичайно, у здорового українця відразу виникає питання: «За що?». У чеку вам приблизно пояснюють, на які цілі йдуть ці гроші.
Власне, цей перелік і є предметом нашого інтересу, оскільки він дуже і дуже показовий і багато що пояснює. Для зручності візьмемо не цифри з вашого чека, які індивідуальні, а витрати зведеного бюджету (у мільярдах грн): пенсії — 253; освіта — 112; соціальний захист — 67; господарська діяльність — 66; медицина — 62; відсотки за боргами — 48; міліція, прокуратура та суди — 42; чиновники — 33; збройні сили — 21; культура і спорт — 16; комунальне господарство — 14; охорона навколишнього середовища — 8. Разом держава витрачає 742 мільярди гривень. На полях зауважимо, що відбирати їй вдається лише 653 мільярди, дефіцит бюджету становить 93 мільярди, тобто, ці бракуючі гроші держава бере звідкись іще — зазвичай позичає. Потім вона виплачує їх із ваших же податків, а ще набігають відсотки (у нашому випадку це 48 мільярдів — сума всього лише вдвічі менша за розмір дефіциту, який ними покривається, але це вже деталі). Усю новітню історію український уряд — та, загалом-то, і будь-який інший уряд, але зараз ми про наш — носиться як вередлива дитина і б’ється в істерії з приводу того, де ж йому взяти грошей на бюджет. Не будемо згадувати доісторичного Кучму, думаю, всі ще пам’ятають прем’єрства Тимошенко або президентство Януковича. Так от — весь цей хаос, усі ці економічні цунамі та тайфуни, усе це божевільне регулювання, ручне управління і терор має під собою одну головну причину, одне головне виправдання — державний бюджет. Звичайно, усе це триває й досі, з новими революційними силами. Саме ці «зусилля» держави завдають економіці основної шкоди (чого варті лише заходи у «фінансовій та грошовій політиці» останнього часу). Однак зауважте: у нашому політико-економічному дискурсі практично повністю відсутнє питання «а навіщо вам такий бюджет?». Усі баталії точаться довкола суто локальних і часткових питань, головне ж питання — заради чого ж ведеться ця війна на знищення — завжди залишається за кадром. У кращому разі публіці кидається кістка «скорочення чиновників». Чиновників, зрозуміло, ніхто не любить, але подивіться на цифри — їхнє утримання далеко не основна стаття витрат, і я вже не кажу про те, що будь-яке скорочення завжди таємничим чином обертається збільшенням їхньої кількості.
Список державних витрат якраз дуже допомагає зрозуміти, чому справи йдуть саме так.
Судіть самі. Давайте просто пройдемося цим списком. Цілком очевидно, що ми з вами легко обійдемося без державних витрат на медицину та освіту. Ці статті, за нинішніх умов, виглядають просто знущанням. Так само знущально виглядає «культура і спорт». Незрозуміло, чому я маю платити за чиїсь вправи на свіжому повітрі чи бездарні вокалізи. Стаття «господарська діяльність» теж має бути ліквідована негайно і без обговорення, оскільки держава і господарська діяльність — речі несумісні за визначенням. Чим би вона там не займалася, усе це має бути приватизоване і передане людям. Так само має бути ліквідований «соціальний захист» — усі ці пільги та допомоги ветеранам Куликівської битви. Безробіття, лікарняні та тому подібне — це питання контракту з роботодавцем, страхування, кас взаємодопомоги та інших установ громадянського суспільства, а не бюджету. Під «комунальним господарством», думаю, розуміються витрати на утримання на плаву всього цього монопольного безладу у вигляді ЖЕКів, без яких ми лише з полегшенням зітхнемо. Разом із початкової суми в 742 мільярди в нас залишиться бюджет із витратами в 405 мільярдів, і, зауважте, вже без жодного дефіциту. Звісно, в голові у читача зріє питання: «Але ми все одно платитимемо за освіту, лікування тощо». Це питання побічно стосується теми цієї колонки, але на нього варто відповісти хоча б двома словами. Так, ми купуватимемо послуги медицини та освіти, але кожен робитиме це сам, відповідно до своїх можливостей і потреб. У результаті ці послуги регулюватимуться попитом і пропозицією, тобто потребами споживачів, а не чиновників. Думаю, це задовільна відповідь, хоча тут є ще безліч нюансів.
Зрозуміло, що суспільство легко може обійтися і без решти витрат — без усіх цих чиновників, армій і екологій, — але зараз я говорю про те, що можна зробити реально протягом найближчих трьох-п’яти років, причому в рамках існуючої політичної парадигми. Навіть ці половинчасті заходи вдвічі скорочують бюджет, а отже, роблять непотрібною всю цю біганину слонів у посудній крамниці, якою займається уряд. Улюблена й старанно пещена проблема нашої держави — пенсії — теж має свої рішення. Наприклад, можна передавати пенсіонерів у руки громадянського суспільства в обмін на звільнення від податків. Є ще щонайменше два способи позбутися раз і назавжди від державних пенсій, було б бажання. Без пенсій, до речі, наш бюджет становитиме всього 152 мільярди, що, погодьтеся, виглядає вже зовсім смішною цифрою.
Втім, моєю метою є не обґрунтування скорочення державних витрат та їхніх конкретних механізмів — чого б я, звичайно, не став робити, не заглиблюючись у деталі і, тим більше, в рамках журнальної колонки. Мета, з якою я наводжу ці досить узагальнені цифри, — показати, що в будь-якому разі, навіть якщо проявити всіляку поблажливість до держави, розміри її витрат легко й невимушено, без жодної шкоди і навіть із великою користю могли б бути в кілька разів скорочені, навіть не змінюючи — що важливо — існуючої політичної парадигми, у якій держава вважається «в цілому корисною». І це допомагає, як мені здається, зрозуміти наступні речі.
Держава прямо зацікавлена у зростанні власних витрат. Не якісь там «суспільні проблеми» змушують державу збільшувати витрати — навпаки, держава сама створює і пестить ці проблеми, вимагаючи від суспільства дедалі більших витрат. Класичний приклад тут — війна держави з наркотиками, яка триває вже десятиліттями і яку тільки ледачий не визнав програною, але яка, незважаючи на це, триватиме ще роки. Чим більше витрат у держави, тим більша її влада. Легітимізовані в очах суспільства витрати породжують владу, яка потім використовується для легітимізації нових витрат і отримання нової влади, і так до повного соціального колапсу. Держава також прямо зацікавлена в дефіциті коштів для своїх витрат, що дає їй привід вимагати надзвичайних заходів, ручного регулювання, конфіскацій тощо. Загалом, державі в цілому і чиновникам зокрема потрібна влада і породжувані нею можливості. А бюджет із його витратами — це привід вимагати і отримувати цю владу; причини та наслідки тут виглядають саме таким чином.