Спочатку ця замітка мала бути про закони 16 січня, але потім події почали розвиватися дуже швидко, і тому мова піде про речі більш незмінні й більш важливі. Про те, що таке закони, чому ми їх дотримуємося або не дотримуємося і де зараз проходить реальна лінія розколу українського суспільства. Постараюся бути максимально простим і коротким.
Отже, у слова «закон» стосовно суспільства є три різних значення. Перше — це закон у тому ж значенні, яке існує в природничих науках, тобто «закон природи», річ, що об’єктивно існує і не залежить від нашої волі. У разі суспільства теж є такі закони, тільки методологія їх пізнання зовсім інша, не така, як у природничих науках.
Ці закони точно так само, як, скажімо, закони фізики, об’єктивно працюють, і всім рекомендовано заради власного блага їх дотримуватися. Простим прикладом є право власності, продовження нашого з вами «я». Це закон природи, з яким нічого не вдієш, про що ясно говорить наша історія. Власність неможливо «скасувати», вона завжди буде і завжди залишатиметься «приватною», як би її не називали. Товариш Сталін, відомий, наприклад, своєю скромністю в побуті. Він міг собі дозволити скромність. У нього «нічого не було», але йому й не було потрібно, оскільки він володів цілою країною.
Наслідки порушення об’єктивних законів соціуму такі самі, як і наслідки порушення законів фізики. Комуністи, зі своїми спробами «заборонити» приватну власність, нагадують людей, які зобов’язали всіх під страхом смерті їздити на квадратних колесах. Закони фізики квадратні колеса ніяк не скасовують. При цьому закони фізики жорстко карають тих, хто їздить на таких колесах, і взагалі ніби натякають, що круглі все-таки краще.
Друге явище, яке теж називається «закон», — це правила, які формуються в суспільстві для зручності та безпеки нашої взаємодії між собою. Такі закони часто називають «звичаєвим правом», але сюди ж належать і традиції, і моральні зобов’язання, і речі, що не мають жодної наукової назви. Ці закони за механізмом свого виникнення і роботи нагадують стежини в лісі. Вони виникають від потреби людей і зникають, коли ними перестають користуватися.
Дуже часто, практично в більшості випадків, такі «закони» навіть не усвідомлюються, і потрібні особливі зусилля, щоб спробувати їх виявити й описати. Але незважаючи на це, саме ними ми користуємося найчастіше в своєму житті. Наведу простий приклад. Думаю, всім знайоме поняття «злагоджений колектив». Цей колектив відрізняється від «незлагодженого» насамперед тим, що в ньому існують невидимі правила, які дозволяють швидко й ефективно досягати результату. Ці правила якраз і були вироблені за той час, поки колектив «злагоджувався». Часто вони суперечать офіційним інструкціям і потрібні для того, щоб вправно їх обійти, але при цьому зробити справу як належить.
Ну ось ми й дійшли до інструкцій та наказів. Це — закони в третьому значенні слова. Це те, що ухвалює парламент, і сюди ж мають бути віднесені різноманітні укази, розпорядження та інші документи виконавчої влади, бо їхня правова природа єдина — це приватні думки певних людей, що ухвалюються одноособово або в складі колективу й нав’язуються іншим під загрозою санкцій. Існує цей інститут лише тому, що колись одні племена підкорили інші й замість того, щоб їх порізати, як було прийнято, стали обкладати даниною. Це — в одному реченні — «військово-податкова» теорія походження держави. Інших адекватних теорій просто немає. Так от, розпорядження-накази (передусім про сплату данини) і є прямими предками нинішнього «законодавства».
Тепер прийнято вважати, що саме цей вид законів здатний розв’язати будь-які проблеми й нам усім украй потрібний. Але людям, загалом-то, вони не потрібні. Для своїх цілей суспільство створює закони другого виду — «звичаєве право». І тут одразу ж виникає відповідь на питання: «Чому ж на Заході все працює?» Працює, але не зовсім все і не зовсім так, як ми вважаємо. Життя людей «на Заході» відрізняється від нашого двома моментами. Воно набагато більшою мірою, ніж у нас, визначається нормами другого виду, а закони третього виду — тобто накази держави — в меншій мірі намагаються втрутитися в реальне життя і часто просто описують те, що й так існує. Якщо, скажімо, парламент ухвалить закон, що встановлює значення прискорення вільного падіння в 9,81 метра на секунду за секунду, то чия заслуга буде в тому, що «закон дотримуються»? «Наше» відрізняється від «їхнього» тим, що в «їх» законах значення числа «пі» коливається біля 3,2, а в наших — усі 4, а воєнний час сягає 8. Саме в цьому сенсі «їхні» закони іноді кращі за «наші», але й ті, й інші в рівній мірі безглузді.
Хочу підкреслити, що західне благополуччя спричинене не мудрістю тамтешнього законодавця, який нібито розуміє межі своєї компетенції, а тим фактом, що суспільство само регулює величезну кількість питань за рахунок явних і неявних правил, «звичаєвого права», незліченних організацій громадянського суспільства, ринкової економіки та її інститутів тощо. Законодавцю просто нікуди подітися зі своїми пропозиціями щодо значення числа «пі», оскільки люди вже використовують це число в найрізноманітніших сферах діяльності. Фактично, тільки розвиненість громадянського суспільства є гальмом для зростання держави.
Тепер давайте подивимося на те, що коїться в нас. Ми з вами живемо просто в підручнику історії й у дюжині книг із теорії держави. Наша держава — це те саме «первісне» держава, що живе відвертим грабунком і не обтяжує себе жодним маскуванням. До цього стану вона йшла двадцять років, привласнюючи собі дедалі більше влади над людьми, і тільки тепер суспільство почало боязко чинити опір. Чому йому це вдається? Причина — початкова слабкість горизонтальних зв’язків, громадянського суспільства. Державі було куди лізти зі своїм «пі», було що захоплювати, і найстрашніше — люди самі цього хотіли. Що робити в такій ситуації?
Будучи підлітком, я часто бував улітку в Грузії «на морі». Мене ще тоді чимось сильно дивувало тамошнє життя — воно якось дуже відрізнялося від нашого. Пізніше батько, згадуючи ці поїздки, сказав: «У Грузії немає радянської влади». І ще кілька пізніше я зрозумів, що він мав на увазі. Грузини жили за «звичаєвим правом». Вони намагалися вирішувати всі можливі питання самі, а до радянської влади ставилися як до зовнішньої окупаційної сили. Частково ця влада була інтегрована в грузинське суспільство, але ніяк не навпаки. Усе разом, без жодної змови і в більшості випадків неусвідомлено, вони, фактично, витискали радянську державу зі свого життя, оскільки не потребували її. Інший приклад, який я завжди наводжу, — це система блата, тіньового розподілу товарів у колишньому СРСР. Це колосальний механізм, що діяв фактично паралельно з державою, оскільки по блату розподілялася не лише згущенка, а й господарські та навіть партійні посади. І, нарешті, останній, суто український приклад — це Великдень. Комуністи влаштовували на Великдень суботники, але українців це не зупиняло. Вони приходили на суботник, діставали яєчка й розговлялися. Не допомагали комсомольські та партійні збори, нерідко з «оргвисновками» — люди робили так, як вважали за потрібне. І, зрештою, Радянський Союз упав. Я це бачив своїми очима, брав у цьому участь і не втомлюся повторювати: Радянський Союз упав тому, що став нікому не потрібен. З нього просто пішли люди, а пішли вони тому, що їм було куди йти, у них були практики звичаєвого права й мрії про краще майбутнє. Усе більше людей з якогось моменту почали сприймати СРСР як зовнішню окупаційну силу, без якої можна обійтися, і в результаті він зник.
Ми переживаємо подібну ситуацію. Багато хто називає владу «окупаційною». Ці люди в більшості випадків ласкають себе. Окупаційну владу хочуть усунути. Зовсім. У найпростішому разі — захиститися від неї. Але не захопити її, не поставити себе на місце окупанта. Українці, що приносили на суботники крашанки, не ставили за мету захопити обком, щоб дозволити собі Великдень. Вони просто робили так, як вважали за потрібне, ігноруючи будь-які обкоми, і це була єдина стратегія, яка й привела їх до перемоги, бо обком потрібен лише для того, щоб щось забороняти.
На жаль, більшість поки що хоче саме захопити обком, щоб самому стати окупаційною владою, адже жодної іншої опції там просто не існує. Думаю, багато хто читав «Стратегію теплого океану». Безвідносно до особистості її автора, який прямо на очах перетворюється з героя на «дуже підозрілу людину», сама ідея хороша, але не працює. Знаєте чому? Вона може працювати там, де є повне розуміння зовнішнього, окупаційного характеру влади. Якщо цього розуміння — то чи раціонального, то на рівні інстинктів — немає, то людина, замість того, щоб ді-до́сити систему, телефонувати десять разів до ЖЕКу, до міліції, ходити в гості до різного роду гвинтиків системи кожну годину, співає гімн і скандує «лі-де-ра!». І робить вона це тому, що влада для неї — не зовнішня, стороння й ворожа сила, а своя, рідна й украй потрібна. Вона сама хоче бути окупантом.
Повертаючись до нашої теми законів, можна сказати, що ці люди наївно вірять, ніби закони третього виду, тобто думки приватних осіб, нав’язані іншим за допомогою сили, здатні не тільки замінити собою самоорганізовуючу систему звичаєвого права, в якій люди добровільно обирають різні способи координації, а й підмінити об’єктивні закони першого виду.
Звісно, я перебільшую. Часто одна й та сама людина скандує «лі-де-ра!» й розповідає всім, що їй не потрібна ані влада, ані опозиція. Але, так чи інакше, саме по цій лінії оформляється сьогодні межа реального конфлікту в нашій країні. Цей конфлікт уже існує на рівні інстинктивних дій, на рівні спроб зробити Майдан безпартійним, на рівні несприйняття статусної опозиції тощо. По суті, це конфлікт між тими, хто створює, і тими, хто паразитує, або розраховує паразитувати, у які б красиві й патріотичні шати цей паразитизм не вбирався. І ті, й інші зараз разом, тому що хочуть прогнати «цих». Але далі їхні шляхи розходяться. Одним потрібно посадити собі й іншим на голову нового «лідера», інші хочуть, щоб цього більше не повторилося. Ніколи. Стратегія одних — приватні думки, нав’язані іншим за допомогою сили («закони»), стратегія інших — відновлення горизонтальних зв’язків і захист від за визначенням ворожої й окупаційної влади, хто б її не уособлював, аж до її зникнення.