[]{#teslad label=“teslad”}

Мені завжди було цікаво, як водії приймають рішення на дорозі. Як і будь-яка незнайома справа, водіння здається простим. Потрібно вміти розраховувати швидкість та інерцію, мати хорошу реакцію, знати правила дорожнього руху. Не вживати алкоголь. І, здавалося б, все. Проте, якщо поспостерігати за водіями, через деякий час стане зрозуміло, що це не так.

Ось, приміром, ви їдете з кимось як пасажир, і ваш автомобіль підрізають. В одному випадку ваш водій реагує нервово, в іншому — абсолютно спокійний. Якщо запитати чому — можна дізнатися багато цікавого. Наприклад, почути про те, що в другому випадку у того, хто підрізав, просто не було виходу. Так склалася ситуація на дорозі. При цьому для вас, як для пасажира, вона нічим особливо не відрізнялася від першого випадку.

Те саме стосується обгону, та практично будь-якого іншого маневру. В одному випадку ви довго плентаєтесь за якимось драндулетом, в іншому — обганяєте по зустрічній на повороті. І якщо ви запитаєте водія, чому він так чинить, він назве причини. Показово, що досить часто водієві доведеться добряче подумати, перш ніж він зможе пояснити вам своє рішення, яке він ухвалив за частки секунди. І в таких випадках він зазвичай посилається на досвід.

Водію, щоб рухатися по дорозі, потрібно враховувати величезну кількість інформації: стан дороги, погоду, стан свого автомобіля, швидко реагувати, розраховувати швидкість та інерцію тощо. Але так само важливо, якщо не важливіше, вміння розуміти інших водіїв, знати, чого від них очікувати. Дорожній рух — це не просто металеві коробки, що рухаються з різною швидкістю, це соціальний процес, у якому безліч людей взаємодіють між собою в досить екстремальній ситуації. Причому взаємодіють вони не лише на рівні прямого контакту між водіями, коли вони «моргають» одне одному фарами та підфарниками, дають сигнали рукою тощо. Взаємодія відбувається досить складно і дуже часто малоусвідомлювано, а ще рішення дуже часто базуються на досвіді, а не тільки на аналізі даних. Дорога — це один із прикладів хайєківських «складних порядків» координації та взаємодії людей, які мають різні цілі. Якщо справді замислитися над тим, що відбувається на дорозі, спостерігаючи за нею з вікна автомобіля, стає зрозуміло: дивуватися варто не тому, що відбуваються аварії, а тому, що їх трапляється так мало і що рух узагалі можливий.

Побутова точка зору малює водіїв абсолютними егоїстами, які женуться за своїми цілями і стримуються від хаосу лише правилами дорожнього руху та людьми, що стежать за їхнім дотриманням. Проте насправді водії набагато частіше поступаються одне одному та враховують інтереси інших, аніж нахабніють і виставляють себе напоказ, попри всілякі правила чи наявність поліції в найближчих кущах. Тому прохідність і безпека доріг безпосередньо залежать від культури та готовності домовлятися з незнайомцями, яка існує в цій культурі. Якщо в Каїрі рух практично неможливий, то в європейських столицях він набагато простіший, при цьому правила дорожнього руху та дорожня поліція є і там, і там.

Утім, ця колонка не про культуру водіння, а про те, що рішення в рамках так званого «технічного прогресу» часто ігнорують реальне завдання, яке вони нібито покликані вирішити. Усі вже бачили анонс Tesla D і читали про автомобільні пошуки Google. В обох випадках присутній певний автопілот, здатний не лише поставити машину в гараж, а й керувати нею на дорозі. Мені здається, що в другому випадку обов’язково виникнуть проблеми, особливо в міському русі, оскільки, повторю, керування автомобілем — це не завдання про швидкість, інерцію та реакцію (хоча це теж важливо), а соціальне завдання, що вимагає вміння розуміти інших учасників руху.

Давайте згадаємо, кого водії найбільше ненавидять? Не лихачів та бугаїв і навіть не блондинок. Ненавидять нубів. Бо вони непередбачувані та небезпечні навіть коли їдуть 60 км/год правим рядом. І справа не стільки в тому, що вони погано опанували навички водіння, скільки в тому, що вони не розуміють, що і чому роблять інші люди на дорозі. Автопілот — це вічний нуб. Водій із чудовою реакцією та бездоганним знанням правил дорожнього руху, але який не розуміє інших водіїв. Тобто це постійне джерело аварій. Що гірше, жоден автопілот не зможе опанувати соціальні навички. Тому ексцеси неминучі. Неминуче й нове державне регулювання, яким обов’язково намагатимуться «вирішувати проблему». Загалом, тут нас чекає багато цікавого.

Екологія суспільства, або Не пхайся в те, чого ніколи не зрозумієш

Існує проста аналогія, що дозволяє трохи зрозуміти, чому не можна зносити МАФи і взагалі лізе своїми брудними руками в економіку та соціальний процес загалом. Називається ця аналогія «екосистема». За багато років екологи проїли плешь прогресивній громадськості, пояснюючи, що в природі все взаємопов’язано і якщо загинули мошки, то загинуть і пташки. Прогресивна громадськість вважає тепер «екологічну свідомість» важливою частиною своєї релігії та активно бореться і завзято виступає в боротьбі проти і за.

Але на суспільство ця релігія не поширюється. У суспільстві можна винищувати популяції, повертати річки, осушувати болота та забруднювати повітря. Проте очевидно, що людське суспільство набагато складніше за будь-яку екосистему. Ось, приміром, ноутбук. Щоб його зробити, повинні працювати десятки, якщо не сотні тисяч людей, які витратять мільйони годин на свою діяльність. При цьому «завод, що виробляє ноутбуки», займає в усьому цьому господарстві нікчемно малу частину. Щоб зробити ноутбук, потрібно вміти добувати руду та виплавляти сталь, знати органічну хімію та вміти виробляти пластмаси, я вже не кажу про двійковий код та саму ідею обчислень. Ноутбук — це все ось це, а не просто коробочка з екраном та клавіатурою. Якби якимось злим магічним втручанням вдалося знищити якусь із його складових, виробництво ноутбука стало б неможливим. При цьому, зрозуміло, постраждав би не лише ноутбук, а й безліч інших речей, у які входив би знищений елемент.

Тобто, те, що ми бачимо у вигляді певних предметів, умоглядних концепцій та соціальних явищ, є лише частиною величезних ланцюжків різноманітних елементів людської діяльності. Підприємець або винахідник не вигадує абсолютно нові сутності, як нам це розповідають у школі, — скоріше він з’єднує докупи вже існуючі ланцюжки людської діяльності, знаходить їхні нові комбінації, і якщо таке з’єднання виявляється потрібним іншим людям, отримує свій прибуток.

Можна сказати, що жоден товар, жодна діяльність просто не існує поза «системою як цілим». Тому будь-яка агресія щодо окремого елемента призводить до негативних наслідків для всієї системи. Довільне агресивне втручання людей в екосистему і в суспільство призводить до однакових наслідків і діє за подібним механізмом.

Відзначимо, що аналогія суспільства та екосистеми закінчується на складності зв’язків та взаємообумовленості елементів. Суспільство відрізняється від екосистеми не просто кількістю та якістю зв’язків, — ці відмінності набагато значніші.

Очевидно, приміром, що екосистема підтримує рівновагу, а суспільство розвивається. Кіоск не просто «займає місце в ланцюжках біоценозу» людського суспільства. Кіоск — це засіб для його господаря. Якщо справи йдуть вдало, кіоск «еволюціонує» в магазин, а на його місце прийде новий кіоск. Магазин, у свою чергу, може «еволюціонувати» в клуб або в цех чи ще якось, оскільки є засобом для діючої людини. Дуб не може протягом свого життя еволюціонувати в березу або у вовка (розумію всю умовність аналогії), він завжди залишається дубом. Механізм конкуренції сильно відрізняється, якщо не є прямо протилежним, механізму «міжвидової боротьби» тощо. Не будемо зараз зупинятися на цих питаннях, просто позначимо факт їхньої наявності.

Але головна відмінність полягає в тому, що в природних екосистемах немає такого елемента, який би намагався й був у змозі регулювати екосистему як ціле для якихось своїх цілей. «Розум», який сам є продуктом культурної еволюції, викликаної спробами вижити через взаємодію в групі, грає з людиною злий жарт. Він вважає, що суспільство можна «організувати на розумних засадах», не помічаючи, що воно вже дуже складно організовано, і ця організація і є сама суть суспільства. Тут виникає багато цікавих моментів, але я поки хочу просто відзначити одну просту річ: якщо ви розумієте згубність втручання в екосистему, ви повинні зробити такі ж висновки і щодо людського суспільства, яке точно так само є найскладнішою самоорганізовуючоюся системою, насильницьке втручання в яку породжує жахливі наслідки.

Що таке «втручання», або То що нам тепер нічого не робити?

У попередній колонці ми говорили про те, що людське суспільство чимось нагадує екосистему і що згубність втручання в природні порядки суспільства можна ілюструвати прикладами з екології. Зрозуміло, у цій аналогії потрібно враховувати, що суспільство значно складніше, і що на відміну від екосистем, які підтримують рівновагу, суспільна система підтримує розвиток.

Тут у багатьох виникає питання, що звучить приблизно так: «то що нам тепер — нічого не робити?». Якщо втручання завдає шкоди, то виходить, що людина нічого не повинна робити, і краще б одразу стати буддистом і просто спостерігати, як тут воно і що.

Щоб відповісти на це питання, треба спершу розібратися з тим, що розуміється під словом «втручання» у нашій темі. Бути поза системою, тобто мати змогу втручатися, означає володіти здатністю обходити її обмеження. Популяція вовків залежить від популяції зайців та інших оленів, це є природним обмеженням для її зростання. Обидві популяції пов’язані між собою і є елементами системи. На людину з її рушницями та хімікатами ці обмеження не поширюються, вона може втрутитися в цю систему і знищити, скажімо, популяцію хижаків, порушивши баланс. Правда, екологічні наслідки все одно настигнуть людину, але в рамках більш масштабної системи, точніше, тієї, обмеження якої вона не може обійти.

Для «суспільної екосистеми» обмеженням є заборона агресії (точніше сказати — її регулювання). Суспільство, в якому агресія не регулюється, просто не може існувати. Там, де агресія довільна, не придушена і не регулюється, занадто висока невизначеність майбуття, і людина залишається тільки пристосовуватися до навколишнього світу, тобто бути твариною, а не людиною.

Суспільство регулює агресію, підвищуючи її ціну (тут, насамперед, працюють мораль та етика). Усі ми — злі чи добрі, хижаки або жертви — обмежені рідкістю ресурсів та потребою вибирати цілі та засоби. При цьому ми робимо вибір не в порожнечі, а на користь тих чи інших шаблонів поведінки, тобто тих «практик», тих «стежинок», які були «протоптані» безліччю людей до нас. Усі ці стежинки пов’язані між собою і існують тому, що дозволяють людям досягати фантастичних результатів, яких вони ніколи не досягли б наодинці або малою групою. Агресія в цьому сенсі — це уникання стежинок і спроба продиратися крізь хащі. Ці «хащі» складаються з різних компонентів — від моральних оцінок добре-погано до можливості тут-таки отримати по морді. Зрозуміло, агресія іноді приносить успіх. Але їй бракує регулярності та передбачуваності дій «по стежинках», і тому вона завжди є досить маргінальним способом діяльності. Держава (щодо приватних осіб та їхніх об’єднань) таких обмежень практично не має. Їй не потрібно щоразу зважувати прибутки й витрати, коли вона застосовує агресію, оскільки для неї агресія інституціоналізована. Вам заборонено чинити опір «державним людям» і ви зобов’язані виконувати їхні накази. Тобто, для держави агресія — це своєрідна така сама «стежинка», якою для вас є якась мирна практика.

Таким чином, держава вийшла за межі природної «суспільної екосистеми» і тому може втручатися в неї. Це та сама людина з нашого прикладу, з рушницею та хімікатами, яка безкарно може порушувати баланс системи, відстрілюючи хижаків. Що гірше, у цьому випадку негативні наслідки, які обов’язково трапляються, не б’ють такій людині по голові, а призводять лише до посилення її можливостей.

Зазвичай «суспільне» та «державне» тісно переплітаються у світі, який ми вважаємо «реальністю», і потрібні спеціальні зусилля, щоб показати, де що. Але є кілька історичних ситуацій, у яких ця різниця в рамках нашої теми чітко видна. Приміром, історія з «законом про бунт». Британське загальне право — продукт природного розвитку суспільства. Тому суддя вважатиме вбивством як побутову бійку з ножем, так і дії «представника влади», скажімо, солдата, який застрелив когось під час розгону мітингу. Британська держава, поки вона була слабшою за британське право, була змушена протягом багатьох років щороку приймати спеціальний «закон про бунт», який надавав «представникам влади» імунітет від правового переслідування у разі «бунту». Тобто ми бачимо тут державу поза правовою системою суспільства, бачимо надану нею самій собі привілегію, що дозволяє втручатися в правову систему та в природний хід речей.

І останнє. Дуже поширеною помилкою людей, які критикують бездержавне суспільство, є уявлення про те, що в такому суспільстві повинні бути якісь ідеальні люди, які не практикують агресію. Насправді це суспільство для реальних людей, у тому числі й агресорів. Просто в ньому немає персонажів, для яких агресія завжди безкарна (тобто держави). Фактично, лібертаріанська програма в кількох словах звучить так: «повернути регулювання агресії в суспільство». Ну, а повертаючись до питання «то що нам тепер — нічого не робити?», з якого ми почали цю колонку, відповімо: чому ж не робити? Робіть. Палисьте МАФи, боріться із зовнішньою рекламою. Просто у вільному суспільстві ви отримаєте адекватну здачу, і у вас не буде папірця, щоб прикрити своє варварство «законом» або ще якоюсь нісенітницею.