Справді, однією з небагатьох нових ідей, що спливли під час Майдану, є ідея «неконституційних органів влади». Якщо бути точнішим, вона з’явилася раніше, а під час Майдану лише набула широкого розповсюдження. Суть цієї ідеї полягає в тому, що, згідно зі статтею 140 конституції 1996 року, місцеві «органи влади» повинні представляти інтереси «територіальних громад». Відповідно, нинішня влада є незаконною, оскільки такі громади не були створені. Рішення вбачається у створенні територіальних громад на місцях та формуванні ними «органів влади». Ця процедура, на думку її прихильників, нібито здатна «відновити конституційний порядок» і привести нас усіх до стабільності та процвітання.
Останнім часом публіка почала звертати увагу на так званий «суверенітет народу» та випливаючі з цього практичні наслідки. Ось, наприклад, чудова ідея націоналізації центральних банків. Мовляв, більшість сучасних центральних банків — приватні контори, і звідси випливає все зло. Насправді, звісно, немає жодної різниці, приватна контора центральний банк чи державна, оскільки проблему становить не якась номінальна «форма власності», а той факт, що центробанк не може збанкрутувати, має здатність нескінченно виробляти гроші з повітря та є грошовим держпланом для банків, що оперують його монопольною грошовою одиницею. Так само немає жодної різниці, наскільки «органи влади» відповідають якимось казуїстичним вимогам, формуватимуться вони «територіальними громадами» чи ще якось, або взагалі призначатимуться з Києва. Справжню проблему становлять самі ці органи влади, а не спосіб їх формування, і, насамперед, той факт, що вони є центром локальних монополій (транспорт, комунальні служби тощо) та ланками національних монополій (охорона здоров’я, освіта, «правоохоронні органи» тощо).
Проте, незважаючи на повну безплідність ідеї «відновлення конституційного порядку» через формування територіальних громад, сама тема «територіальних громад» є дуже важливою. Її важливість полягає у двох моментах. Перший — той факт, що саме поняття «територіальна громада» є прекрасною ілюстрацією проблеми, з якою ми маємо справу. Якщо трохи подумати, неважко помітити, що «територіальна громада» — це чергова понятійна морська свинка. У цьому словосполученні слова суперечать одне одному. «Громада» — це добровільне об’єднання людей, явне чи неявне, формальне чи ні. Однак, незалежно від ступеня інституціоналізації громади, вона існує тому, що є способом, за допомогою якого люди, що входять до неї, досягають певних цілей. Територіальний же спосіб визначення громади, м’яко кажучи, довільний. Він ні про що не говорить. Навіть якщо ми візьмемо, здавалося б, очевидний випадок села, то виявимо, що громада — функціональне, а не територіальне поняття. Наприклад, чи обмежується громада села його фізичними кордонами? А можливо, до неї мають входити поля, луки та ліси, які обробляють мешканці села? Адже громада в більшості випадків є інструментом вирішення питань, що виникають саме в цій діяльності. Ще очевиднішою стає абсурдність «територіальної громади» у випадку міст. У деяких багатоповерхівках людей живе більше, ніж в іншому селі. Чи могли б ці люди скласти громаду? Якщо ні, то чому? І якщо так, то чим вона могла б займатися, що могло б їх об’єднати? Очевидно, що це можуть бути тільки проблеми управління будинком. До території, як такої, це не має жодного стосунку.
Чому ж тоді йдеться про «територіальні громади»? Адже люди, то об’єднані в громади, то діючі індивідуально, використовують об’єкти та ресурси, а не «територію взагалі». Відповідь проста. Потреба в «території взагалі» виникає лише в держави. Вона прагне закріпити за собою територію для того, щоб будь-які об’єкти та ресурси, що використовувалися, використовуються або будуть використовуватися на даній території, неодмінно опинялися під її опікою і не могли її уникнути. Звідси й походить суперечливе поняття «територіальної громади». Це спроба огержавити об’єднання людей, прив’язати до територіального принципу, характерного для держав.
Таким чином, саме поняття «територіальної громади» є чудовою ілюстрацією суперечності між територіальним принципом, що існує для зручності збору данини на користь правителя, та добровільною самоорганізацією, що існує для потреб її учасників.
Другий момент, про який я хотів би сказати буквально два слова, — це та обставина, що «територіальні громади» можуть за певних умов стати одним зі способів змін. Для цього потрібні дві умови. Перша — індивідуальне членство, тобто відмова від «прив’язки» до державного адміністративно-територіального поділу. На одній державній «територіальній одиниці» має змогу діяти множина «територіальних громад». Друга — фінансове самозабезпечення, тобто відмова від будь-яких спроб прив’язати фінансування громади до якихось зафіксованих законодавством податків. У цьому випадку від руху «територіальних громад» можна очікувати абсолютно дивовижних результатів. В інших випадках, як завжди, не отримаємо нічого.