Напевно, найстрашніші історії, які я читав і чув — це історії «малих» воєн. Точніше, того незрозумілого стану, який часто виникає при розпаді держав. Класичні приклади — Югославія, Чечня, незліченні випадки в Африці. Нещодавні сусіди раптом впиваються одне одному в горло, виявляючи, якщо так можна висловитися, чудеса крайньої жорстокості. Суспільний організм функціонує з великими труднощами, життя опускається до найпростіших форм, панують недовіра, ненависть і насильство. І все це може тривати досить довго.
З іншого боку, найнадихальніші історії, які я чув, були про наш Майдан або турецький Таксим. Люди там, як відомо, виявляли чудеса взаємодопомоги і організованості, не забуваючи при цьому створювати максимально доброзичливу і позитивну атмосферу.
Обидві ці категорії історій мають одну спільну складову — у них немає держави. У першому випадку вона несподівано луснула, розчинилася, здохла або зовсім знесиліла. У другому випадку присутня юрба людей, достатньо велика для того, щоб виникли потреби в координації дій. Така координація у них є, але держави всередині цієї юрби немає.
Чому ж така разюча відмінність однієї ситуації від іншої? Адже і там, і там у людей немає держави, чому ж результат виходить таким різним?
Справа ось у чому. У першому випадку зникнення держави відбувається несподівано. Держави зникають, дохнуть або лускаються з політичних причин — в результаті воєн, переворотів або просто від надлишку жадібності. Ті суспільні інститути, які держава собі привласнила, і, перш за все, інститути «охорони порядку», суду тощо, зникають разом з нею. Люди опиняються наодинці зі своїми страхами, вирощеними державою і пропагандою, страхи породжують насильство, яке починає зростати, як сніжна грудка. Звичайно, в кожному конкретному випадку існують свої унікальні обставини, але загальна схема, про яку я говорю, має місце скрізь.
Держава перетворює людей на атоми. Вона руйнує природні зв’язки між ними, всіляко перешкоджає їхній добровільній взаємодії і постійно лякає їх (хто бачив хоча б один випуск теленовин, знає, про що я) для того, щоб вони самі шукали її захисту. Найстрашніше, що ці людські атоми звикають вважати, що хтось мусить охороняти порядок і ловити злочинців, надавати їм медичну допомогу тощо. І ці уявлення не змінюються від того, що держави, яка привласнила собі ці функції до того, як луснула, більше немає, а навколо вже кілька місяців панує насильство і хаос.
У випадку Майданів і Таксимів, справи змінюються прямо протилежним чином. Люди, які туди йдуть, заздалегідь знають, що їм ніхто нічого не мусить. Вони в курсі, що на Майдані немає державних інституцій, і якщо хочуть досягти своїх цілей, то їм а) доведеться використовувати власні ресурси; б) взаємодіяти між собою. Саме тому і Майдан, і Таксим демонструють нам дивовижний рівень самоорганізації. Інститути, які виникають у такому великому співтоваристві на невеликій території, вражаюче ефективні та раціональні. Тут ви знайдете і навчання новачків, і постачання продовольством та теплими речами (на Майдані), і систему швидкого сповіщення, надання першої допомоги (Таксим), і своєрідні системи охорони порядку, розвідки та контррозвідки. Тут з’являються природні лідери, і вони є лідерами доти, поки у їхніх якостях є потреба. Люди, які перебувають у такій ситуації, виявляють дивовижну «підприємницьку пильність», як кажуть економісти, вони завжди готові, висловлюючись тією ж мовою, «шукати неузгодженість» у своєму співтоваристві, тобто, активно виконують «підприємницькую функцію». Достатньо згадати, що через заповнений людьми Майдан можна було пройти в будь-який бік. Це і є готовність до співпраці — люди поступаються вам дорогою, розуміючи, що «вам треба». Заради інтересу, спробуйте зробити те саме на якомусь концерті на тому ж Майдані, відчуєте різницю.
Все це до того, що між ситуацією «немає держави» і ситуацією «немає держави» може бути прірва. Коли люди, як от автор цих рядків, кажуть «немає держави», мається на увазі якраз щось подібне до Майдану, коли ми вільно прагнемо до досягнення своїх цілей і в ході цієї діяльності добровільно, використовуючи власні ресурси, створюємо інститути, що допомагають нам взаємодіяти. Зовсім інша історія — коли держава вбилася об стіну або покінчила з собою в туалеті, прихопивши на той світ свої монопольні інститути і залишивши своїх рабів наодинці з їхніми страхами. І жодного бажання переживати цю історію, думаю, ніхто не відчуває.