А ось ще один приклад того, як деяка ідея, народжена в одних умовах, перетворюється на дещо незрозуміле і навіть практично протилежне за змістом, опинившись в інших.
Думаю, всі чули про суверенітет народу, про те, що він є джерелом влади тощо. Ця ідея лежить у самій основі сучасної демократії. Однак, якщо згадати про її походження, відразу виникають безліч питань, а разом з ними й відповіді.
Справа в тім, що (якщо не рахувати римлян) у своїй практичній, так би мовити, формі ідея народного суверенітету проявилася в англійських левлерів у ході революції та громадянської війни XVII століття. До цього часу питання мало, скоріше, богословський характер (що, втім, у ті часи було майже рівнозначно політичному). Суть проблеми полягала в божественному походженні влади короля. Революціонери, натхненні деякими богословами, стверджували, що політична влада має своїм джерелом народ, а не Бога.
Тобто ідея народного суверенітету — це заперечення ідеї божественного права короля, вона викликана до життя монархічною практикою й нерозривно пов’язана з нею. Це породження політичної ситуації Англії XVII століття, ідеологічний і полемічний прийом, що використовується в боротьбі з монархією. Не король, а народ є сувереном — ось у чому суть ідеї. Для такої полеміки рівень узагальнення «народ» цілком прийнятний, бо на цьому етапі йдеться просто про заміну одноосібного безконтрольного правління на колегіальне виборне.
Америка довела англійську революцію до логічного завершення і закріпила в Конституції: «we, the people…» Однак за відсутності опозиції у вигляді «божественної» монархії ідея народного суверенітету відразу почала втрачати силу. Хто такий цей народ? Де його можна побачити і яким чином він може практично реалізовувати своє право суверена? В англійській мові «people» означає, скоріше, «люди», тобто просто сукупність індивідів. Але, потрапивши в наші краї, де «народ» уявляється єдиним монолітом, ідея отримала страшне нове життя, якоюсь мірою втілившись у російському більшовизмі.
Сьогодні теорія «народного суверенітету» — головна ідейна основа, головне виправдання існування держави сучасного типу та всевладдя бюрократії. Однак, думаю, всім зрозуміло, що суверенітет народу — це фікція. Якщо народ — це певне ціле, то його думкою може бути виключно консенсус складових його особистостей. Якщо консенсусу немає — це думка частини народу і, відповідно, вона не має законної сили. Не кажучи вже про те, що формулювати питання для народу, встановлювати процедури тощо завжди будуть товариші бюрократи.
Загалом, левлери трохи недомислили, хоча важко їх за це засуджувати. У мислителів тієї епохи, того самого Локка, вже майже сформувалася наступна ідея — суверенітет особистості. До того ж самі левлери, здається, не мислили народ як певне ціле, а, повторю, як набір індивідів. У цій справі є ще одна обставина. Як політичне гасло моменту «суверенітет короля проти суверенітету особистості», так би мовити, не «прокатило» б. Одноосібник і, безумовно, самодур король, що вкрав суверенітет у всього народу — це сильно. А одна особистість, хоч і королівська, проти іншої — невідомо, хто з них програв би. Загалом, вони там воювали, а ми тут досі розгрібаємо…