У дискусіях щодо держави рано чи пізно справа доходить до обговорення її появи на світ. Це й зрозуміло: якщо держава виникла природним шляхом, як результат добровільної практики людей, то у суперечці про її перспективи більшу вагу набуває позиція типу «підфарбувати, підмазати — і зійде».
Показово, що в цих суперечках ніхто не обговорює походження «соціальних функцій» держави або, скажімо, «індустріальної політики». Ні, розмова завжди зводиться до монополії на насильство — як головної ознаки того, що організація є державою, а не чимось іншим. В економіці теорією, що обґрунтовує, як держава «завелася сама собою» й отримала свою монополію з рук майбутніх громадян, є інституціоналізм. Інституціоналісти, слідуючи Гоббсу, вважають, що природний стан людини — це війна всіх проти всіх, і лише держава здатна припинити цю війну.
Однак припускати це можна лише тоді, коли витрати грабежу, за інших рівних умов, нижчі за витрати вільного обміну. Тобто відібрати й привласнити — простіше, ніж виробити й обміняти. У цьому тезисі є просте протиріччя. Адже якщо відібрати простіше, ніж обміняти, то ніщо не змусить одного з грабіжників «охороняти» когось від інших грабіжників. У такого захисника немає жодних причин для захисту, оскільки витрати грабежу припускаються нижчими. Той факт, що «захисник» погоджується на захист, свідчить лише про те, що насправді грабіж коштує дорожче, і, отже, уся вихідна інституціоналістська посилка невірна.
«Той, хто каже: «це простіше, ніж відібрати цукерку в дитини», — ніколи не пробував відібрати цукерку в дитини». Гумористичний фантаст Роберт Аспрін приписує ці слова Робіну Гуду, який, очевидно, знався на таких справах. Загалом кажучи, якби відібрати було простіше, ніж виробити й обміняти, то ніякого суспільства й цивілізації ніколи б не виникло — усі були б зайняті відбором одне в одного засобів існування.
Цікавий також аргумент, висловлений тут: поняття безпеки логічно передує потребі в охороні порядку. Мирна практика має бути цінною, щоб і безпечність такої практики також цінувалася. Якщо всі ходять і грабують одне одного, а мирне виробництво та обмін є долею останніх невдах, то ніякої безпечності й охорони порядку просто не може з’явитися — як регулярної стійкої практики.
З помилки у вихідній посилці інституціоналістів випливають і помилки в наступних міркуваннях. Інституціоналісти кажуть нам, що вибір «стаціонарного бандита» зменшує витрати підопічних (зокрема, про це недвозначно говорить «школа суспільного вибору»). Насправді все влаштовано навпаки: якщо витрати грабежу, як правило, вищі, то осілість бандита, перехід від набігів до регулярного інституціоналізованого грабежу, насамперед зменшує витрати самого бандита, і саме тому він стає осілим, щойно з’являється така можливість.
Загалом, у реальній історії саме так воно й було. Держава як спосіб існування певної групи людей за рахунок інших, що опинилися на цій території, була відкрита — в буквальному сенсі — кочовими бандитами, які перейшли до осілого способу експлуатації територій, оскільки набіги на них були менш продуктивні. Повчальна в цьому сенсі книжка Оппенгеймера The State, де він розглядає (якщо абстрагуватися від специфічної термінології) виникнення держав на антропологічному матеріалі, яким європейці збагатилися під час вивчення «відсталих народів» у XIX столітті. Окрім очевидних прикладів із вікінгами («морськими кочівниками» в термінології Оппенгеймера), які створили в Європі кілька держав, цікавий і такий аргумент. Оппенгеймер спростовує популярний тезис про те, що в основі держав лежить добровільне об’єднання землеробів. З чисто німецькою скрупульозністю він підраховує площу оброблюваних земель і різних супутніх територій — типу лісів і лук, — необхідних для повсякденних потреб осілих землеробів. Ця площа навіть уже в перенаселеній на той час Німеччині виявляється значно нижчою за сукупну. Це й зрозуміло: кочівники захоплюють таку територію, яку можуть утримати силою. Не господарські потреби мешканців, а «господарські» потреби загарбників (чим більше — тим краще) визначають розміри держав.
І ще один момент. Вважаю, що не потрібно пояснювати, якою буде природна реакція на грабіж: озброїтися самому або найняти охорону. Однак зауважмо, що передбачувана реакція на грабіж, яку приписують людям прихильники природного походження держави, має зовсім протиприродну форму. Погодьтеся: між станами «я найняв тебе для охорони на певний час за певну плату» та «я зобов’язаний регулярно й безстроково тобі платити під загрозою застосування сили» — справжня прірва. Тим часом прихильники тієї ідеї, що держава «завелася сама собою», за замовчуванням приписують людям саме другий вибір.
Більш того, перший стан (плата за охорону) ніким чином не може «природним шляхом» еволюціонувати в другий (плата податків). Безумовно, наймана охорона може здійснити спробу заволодіти добром клієнта. Але треба враховувати, що клієнти теж не дурні й добре розуміють цю загрозу. Тому, звичайно ж, в історії відомі спроби захоплення — у тому числі й успішні — найманими арміями тих чи інших міст або навіть провінцій, але так само відомі й невдалі. Припускати, що держави виникли як результат однієї й тієї самої помилки, яку століттями робили наймачі озброєної охорони, — це, м’яко кажучи, сильно фантазувати. Немає жодних причин для того, щоб практика найму охорони природним чином переросла в державу.