Іншим популярним видом регулювання є так звані соціальні ціни, які держава встановлює з політичних мотивів, намагаючись зробити, як їй здається, деякі товари та послуги «більш доступними». У нашому випадку до таких цін відносяться, наприклад, «послуги ЖКГ» та хліб. Вплив таких цін подвійний.
По-перше, думаю, не потрібно пояснювати, що ми все одно платимо повну ціну за соціальний продукт. Держава не виробляє ніяких цінностей — у своїх «соціальних цінах» вона використовує ресурси, відібрані в нас. Це вдається їй тому, що ми помічаємо низьку ціну соціального продукту, але ніхто не знає, як точно визначити вилучення благ державою — воно відбувається непомітно. Сплата податків далеко не повністю описує процес вилучення — вилучається набагато більше. Якщо розібратися, з’ясується, що ми не просто компенсуємо «соціальні ціни», але й у підсумку ще й сильно переплачуємо.
По-друге, соціальні ціни значно ускладнюють конкуренцію. Звичайний підприємець, що використовує у своїй діяльності реальні ресурси за реальною ціною, не може конкурувати з аналогічним соціальним продуктом, демпінгові ціни на який фінансує держава. Тобто в підсумку суспільство витрачає більше ресурсів, ніж якби ціни не регулювалися, оскільки реальні витрати виробництва соціальних продуктів ніяк не контролюються конкуренцією. Крім того, немає ніяких економічних механізмів, які б самі собою виправляли це становище — воно існуватиме доти, доки держава матиме змогу вилучати з суспільства достатньо благ для фінансування «соціальних цін».