Однією з найпоширеніших легенд, що пояснюють устрій світу, є твердження, що приблизно звучить так: «Звичайно, більшовики були дуже погані. Але якби не вони, Захід так і жив би за «дикого» капіталізму. А так буржуїни злякалися, що пролетаріат влаштує їм революцію, і були змушені йти на поступки». Тобто «поступки» — ось причина, через яку, як раптом з’ясувалося, «прості люди» на Заході живуть краще за наших «простих людей». Зауважимо: під «поступками» розуміється восьмигодинний робочий день, допомога з безробіття і — перш за все — розгорнута система соціального страхування.
У мене завжди виникало питання: а як же люди жили до «поступок»? Адже виходить, що без державної опіки та турботи вони були змушені пливти бурхливими водами вільного ринку. Коли вже у буржуїнів стався переляк і з’явилися поступки, треба розуміти, що бурхливі води ринку — це дуже і дуже погано. Між тим, ніяких особливих заворушень у старій добрій Англії дев’ятнадцятого століття — лідері тодішнього «дикого» капіталізму — не спостерігалося. Навіть революцій, що так полюбилися на набагато менш капіталістичному континенті, там не було. Ну луддити, ну чартисти — подумаєш… Тобто виходила певна невідповідність: чи то буржуїни після сімнадцятого злякалися зовсім не того, чи то ніякого переляку й зовсім не було. Конспірологія, у своїй великій мудрості, пропонує відмовку про благодійність. Мовляв, хитрий буржуїн, щоб задобрити пролетаріат, давав йому поїсти. Однак, якщо благодійність так добре працювала, навіщо ж було лякатися в сімнадцятому? Загалом — незрозуміло.
Історія держави та історія суспільства
На жаль, популярна історія дуже державоцентрична. Це не дивно — адже вважається, що саме держава «ухвалює рішення», і, в кінці кінців, саме вона є головним виробником документів, за якими працюють історики. Життя громадянського суспільства спеціально не документується, та й немає в ньому певного окремого центру, який би «ухвалював рішення». Ось і виходить, що про головне ми нічого й не знаємо. Тим цінніші дослідження, присвячені цьому — головному — боку нашого життя. Книга Девіда Гріна «Повернення до громадянського суспільства» — одне з таких досліджень.
Девід Грін розповідає про історію товариств взаємодопомоги в Англії. Ця історія починається наприкінці вісімнадцятого століття і закінчується 1911 роком. Товариства проіснували до закінчення Другої світової війни, але їхнє витіснення зі сфери соціальних послуг почалося саме 1911-го.
Товариства взаємодопомоги — це добровільні об’єднання з метою надання допомоги у хворобі, підтримки сімей у разі смерті годувальника тощо. Це не страхові компанії, тобто — неприбуткові організації. Така організація має справу з витратами своїх членів, не отримуючи доходу. В Англії товариства охоплювали переважно той самий робітничий клас, обурений розум якого, за передбаченнями марксистів, мав от-от закипіти.
Товариства взаємодопомоги були основним механізмом «соціального захисту» у Британії, породженим самоорганізовуючим себе громадянським суспільством. 1910 року товариства взаємодопомоги налічували 6,6 мільйона членів, тоді як профспілки — 2,5 мільйона, а кооперативні організації — ще стільки ж.
Перші організації такого роду виникли ще в шістнадцятому столітті — Корпорація візників Лейта була організована ще 1555 року, — але бурхливе зростання цих організацій почалося у вісімнадцятому столітті.
Товариства надавали допомогу з хвороби, медичну допомогу своїм учасникам і членам їхніх сімей, фінансову та практичну підтримку вдовам і сиротам. Медичні послуги зазвичай надавав лікар місцевого відділення, якого товариства обирали шляхом голосування, однак у великих містах товариства мали власні медичні заклади, подібні до сучасних поліклінік. Крім того, у більшості товариств існувала спеціальна допомога для подорожей у пошуках роботи.
До 1801 року в Англії діяло приблизно 7200 товариств, до складу яких входило 648 000 осіб (при населенні країни в 9 мільйонів). Через два роки лише в Англії та Уельсі вже діяло 9672 товариства з 704 350 членами (дані доповіді у рамках підготовки «закону про бідних»). Увесь дев’ятнадцятий століття чисельність товариств взаємодопомоги постійно зростала, причому динаміка зростання теж зростала. Коли 1911 року уряд ухвалив Закон про обов’язкове соціальне страхування, його дія поширювалася на 12 мільйонів осіб. Не менш як 9 мільйонів з них уже користувалися страхуванням добровільно — у рамках товариств взаємодопомоги.
Походження. Асоціації сусідів
Типовим місцем виникнення товариства взаємодопомоги була пивна, де після трудового тижня відпочивали місцеві пролетарі. Ці люди зазвичай добре знали одне одного, оскільки були сусідами. Ось, наприклад, історія Манчестерського союзу підмайстрів, що виник у пивній «Роупмейкерз Армс». Союз був створений 1810 року Робертом Нейлором у вигляді «Ложі Аберкромбі». 1814-го ложа запропонувала вже існуючим клубам взаємодопомоги об’єднатися під її егідою «з метою взаємної підтримки, захисту та обміну досвідом». 1838 року у складі союзу вже було 90 000 членів, 1848-го — 249 000, 1876-го — понад півмільйона.
Різноманітність та розвиток
Спочатку товариства працювали за простою схемою — усі члени платили однакові внески, з яких робилися виплати тим, хто звертався по допомогу. Наприкінці року залишок у касі поділявся навпіл між членами товариства.
Надалі товариства розвивалися як організаційно, так і за спеціалізаціями. Були товариства федеративні та унітарні, що мали чітко прописаний статут, і такі, що не мали статуту, зареєстровані урядом або ті, що існували без реєстрації, спеціалізовані на медичному страхуванні, широкому спектрі взаємодопомоги, відшкодуванні збитків у разі корабельної аварії, накопичувальні товариства, «товариства Голлоуея» тощо. Розвиток товариств заклав практичні основи страхової справи. Багато товариств, почавшись із групи людей одного віку, згодом з’ясували, що їхні внески не покривають витрат на лікування, які з віком збільшуються. Виникли спеціальні системи розрахунку майбутніх внесків, що нині використовуються у страхуванні. Частина товариств дотримувалася принципу щорічного поділу залишків — це було доброю гарантією від симуляції хвороб, — інша частина намагалася знайти способи використати ці кошти «з користю». Депозитні товариства і товариства Голлоуея розробили досить складні механізми взаємного страхування. Великі товариства, як-от Манчестерський союз підмайстрів, забезпечували також пенсійні накопичення. Багато товариств об’єднувалися для організації виплати допомоги з інвалідності і навіть утримували санаторії.
Товариства породили деякі послуги, які не змогла відтворити держава, коли націоналізувала цю сферу. Наприклад, це спеціальна діяльність, що допомагала членам товариств у пошуках роботи. Член товариства, який відправлявся у подорож і не мав заборгованості, отримував «баланс» — свідоцтво, що посвідчує його виплати, і «пароль для подорожуючих». Прибувши на місце, така людина мала звернутися до місцевої ложі і назвати пароль. Вона отримувала своєрідну допомогу, зазвичай на місячний термін. Якщо вона знаходила роботу, то могла отримати ще й допомогу на переїзд. Ця система діяла і в міжнародному масштабі: емігранти у Канаді, Австралії тощо одразу знаходили підтримку.
Медицина
Одним із основних видів діяльності товариств було медичне страхування. Треба сказати, що система медичної допомоги була досить різноманітною: вона включала приватну практику, медичні заклади благодійних товариств, товариства взаємодопомоги тощо. Цікаво, що ті ж робітники досить часто надавали перевагу приватній лікарській практиці. Значний обсяг послуг надавався безкоштовно. Девід Грін пише, що у Лондоні безкоштовну допомогу поліклініки при товариствах взаємодопомоги 1877 року надали чверті населення, 1894-го — третині, а 1904-го — майже половині. Зрозуміло, що йдеться про медичну допомогу і консультації, а не про лікування. Правда, лондонська статистика відрізняється від решти країни.
Таким чином, практика товариств взаємодопомоги значно розширила обсяги медичної допомоги. Тепер її могли отримати й ті, хто не складався ні в яких товариствах. Товариства вважали, що не мають права відмовляти тим, хто звертається по допомогу такого роду. Однак розуміння того, звідки беруться кошти на «безкоштовне» обслуговування, встановлювало природні межі цій практиці.
Самі товариства практикували три основних способи медичного обслуговування: практикуючих лікарів при ложах, власні медичні заклади та списки «рекомендованих» лікарів.
Школа самоврядування
Товариства взаємодопомоги були чудовою школою самоврядування. Особливо це стосується великих товариств із безліччю відділень. Питання управління і недопущення концентрації влади вирішувалися по-різному — інститутом референдуму, щорічними з’їздами тощо. У багатьох товариствах функції центру виконували по черзі місцеві відділення. Широко використовувалися як принцип ротації керівництва, так і вибори. Голови (Благородні Великі, Майстри) обиралися на півроку або рік, скарбники — на більш тривалі строки. Як правило, асамблеї (з’їзди) проводилися на виїзді, щоб не створювати «центрів влади», широко застосовувався інститут колишніх голів, які мали радити і скеровувати діяльність діючих (як вам назва посади «Попередній Благородний Великий Великого Ордену підмайстрів»?).
Добре знайома нам усім трирівнева структура організації, що складається з центрального бюро, місцевих відділень і щорічного з’їзду представників, була вироблена саме практикою британських товариств взаємодопомоги. Наприкінці дев’ятнадцятого століття значна частина з них користувалася саме такою структурою.
Зауважу, що люди завжди і скрізь відрізняються лінощами, і товариства теж стикалися з проблемою явки. Один зі статутів місцевого відділення Ордену лісників зазначав, що члени товариства, які живуть у межах двох миль від таверни «Клок-Уолтс» на Веллінгтон-стріт, мають сплачувати штраф у три пенси у разі неявки на щоквартальні засідання. Однак інші товариства знайшли більш адекватні способи забезпечити явку: внески сплачувалися в день регулярних засідань.
Філософія. Свобода, самостійність, гідність
Товариства взаємодопомоги не були просто організаціями, що управляють витратами своїх членів. Більшість із них, особливо так звані ордени, ставили своєю метою ідеалістичні завдання вдосконалення своїх учасників. «До ордену не можна приймати тих, хто має поганий характер, веде безладне життя, схильний до поганої компанії, винен у систематичному пияцтві або поводиться зарозуміло» — зазначає настанова Ордену лісників.
Взаємодопомога була однією з практик, що дозволяла людині стати відповідальною і набути почуття власної гідності. Не забудьмо, що йдеться, у більшості випадків, про робітників. Товариства взаємодопомоги були місцем соціалізації цих людей, де вони могли почуватися корисними і самостійними членами суспільства.
Товариства взаємодопомоги вважали, що якомога більше їхніх учасників мало пройти практику різних посад усередині самого товариства. У настановах Ордену лісників говориться: «Людина, що служила у курії, знає, наскільки чесно підкорення законним і доброзичливим настановам, і стане кращим слугою суспільства, ніж той, хто підкоряється сліпо і діє, не розмірковуючи. Людина, що здійснює владу у курії, покликана на цей пост шляхом вільного вибору братів, не менш підходить для того, щоб зайняти відповідальну посаду у зовнішньому світі, і з набагато меншою ймовірністю здійснюватиме дану їй владу зі зневажливою пихатістю, ніж той, хто не пізнав важливості обов’язку перед іншими і не засвоїшов благородного уроку смиренності у владі — смиренності, якої вчить школа взаємної залежності».
Світоглядні та організаційні принципи викладалися у так званих настановах, що затверджувалися на з’їздах. «Лісники» були одним із найбільших орденів, настанови якого стали основою для інших організацій.
Дуже показовим є ось це місце: «Влада членів Ордену подібна до сонячного світла — вона природна, первородна і не обмежена жодними людськими силами; влада ж наших посадових осіб запозичена, делегована і обмежена намірами членів Ордену, яким вона належить і перед якими відповідають усі посадові особи».
Товариства взаємодопомоги чітко відокремлювали взаємодопомогу від благодійності. Приймати благодійність вважалося принизливим для людської гідності і допустимим лише у крайніх випадках. Настанова лісників, наводячи історію про певного сера Філіпа, який, будучи смертельно поранений, віддав принесену йому воду пораненому солдатові, пише: «Ось приклад великодушності, оскільки це був добрий вчинок щодо людини у біді, що не супроводжувався й краплею егоїзму. Якби хтось поділився чимось, у чому не потребував сам, це був би добрий вчинок. Якби він поділився частиною того, що в нього було б у достатку, це була би благодійність. Ми, як члени Братства, особливо покликані слідувати великодушності у її найвищих і найблагородніших проявах». Однак ці поняття чітко відмежовуються від законного права члена товариства на отримання допомоги. «Для отримання певного вспомоществування з хвороби усі брати створюють спільний фонд, користування яким є невід’ємним правом кожного з членів братства при виникненні обставин, для яких він призначений. Тут ідеться не про великодушність, а про законне право» — прямо зазначає настанова.
Коли держава взяла на себе функції соціального страхування, поняття права перейшло у цю сферу з товариств взаємодопомоги. Однак у товариствах це право забезпечувалося внесками їхніх учасників. У «державі загального добробуту» таке «право» забезпечується за рахунок інших.
Ритуали
Як читач уже помітив, багато товариств взаємодопомоги копіювали лицарські та масонські ордени. Одні тільки назвинки чого варті: Великий орден підмайстрів, Старий орден лісників (зрозуміло, що навряд чи усі з мільйона його членів були лісниками), Товариство удальців для взаємної користі, Об’єднаний старий орден друїдів тощо…
Ритуали становили важливу частину життя товариств. Лісники, наприклад, при прийомі нових членів практикували двобій на кийках, від якого відмовилися лише 1843 року. Ритуали створювали атмосферу причетності до спільної справи. Паролі, церемонії посвячення, таємні рукостискання та інші атрибути мали й практичне значення. Автор цих рядків давно переконався у корисності речей, які багатьом здаються зайвими. Наприклад, у більшості товариств новообраний на зборах голова зачитував свої обов’язки особисто, або відповідаючи на питання спеціального уповноваженого. Дуже корисна практика, так само як і голосування вставанням з місця. Думаю, усі мене зрозуміють, якщо я скажу, що замість присяги (або разом з нею) новообраний український президент краще б зачитував статтю 106 Конституції.
Держава і товариства
Будь-якій державі не дуже подобається, коли її піддані починають щось робити без її опіки. Держава схильна вважати, що вони замишляють щось проти неї, особливо коли йдеться про «нижчі класи». До 1834 року товариства взаємодопомоги перебували під контролем мирових суддів, які дозволяли (або не дозволяли) їхню діяльність. 1834 року цю опіку було ліквідовано і товариства було відпущено на волю. Була введена державна реєстрація, але вона не була обов’язковою. Реєстрація давала переваги в тому випадку, якщо хтось вирішив привласнити собі касу — тоді зареєстроване товариство було стороною у суді.
Держава неодноразово робила спроби нав’язати товариствам «єдино правильну і науково обґрунтовану» систему внесків залежно від віку. Однак тодішній державі вистачило розуму не робити її обов’язковою, і після того, як кілька таких рекомендованих систем зазнали фіаско на практиці, вона відмовилася від цих спроб.
Однак усе це закінчилося з настанням епохи масової політики, боротьби за голоси масового виборця та груп тиску.
Фінал
1909 року уряд опублікував свої наміри щодо запровадження загальнонаціональної системи соціального страхування за німецьким зразком. Незважаючи на те що початковий проект робив товариства взаємодопомоги частиною цієї системи, він не знайшов у них підтримки.
Великий майстер Манчестерського ордену підмайстрів, виступаючи на щорічному з’їзді 1909 року, говорив: «Наважуся стверджувати, що переважна більшість моїх товаришів, а також тисячі і тисячі членів інших товариств взаємодопомоги однозначно виступають проти того, щоб уряд узяв на себе страхування робітничого класу нашої країни з інвалідності чи хвороби у будь-якій формі». Великий майстер визнав, що навіть у лавах його товариства є невелика кількість людей, які вважають, що соціальні язви можна вилікувати, «придушивши індивідуальні добровільні зусилля і повністю покладаючись на державу». Ця точка зору, на думку майстра, не враховувала впливу такої ситуації на характер людей. «Держава може змусити людину брати участь у системі страхування, але вона не зробить її ні обережною, ні ощадливою, ні добрим громадянином».
Проте негативна реакція товариств взаємодопомоги не зупинила уряд. Закон про національну систему соціального страхування був ухвалений 1911 року. Спробами уряду негайно скористалися групи тиску — насамперед Британська медична асоціація (БМА), профспілки медиків і страховики, об’єднані у лобістську структуру з красномовною назвою Синдикат. Ці групи були незадоволені конкуренцією з боку товариств взаємодопомоги; лікарі окремо були незадоволені «контролем непрофесіоналів» над своєю діяльністю. Справа в тому, що товариства слідували нормам загального права, одна з яких говорить, що ніхто не може бути суддею у своїй справі. Тому конфлікти з лікарями товариство вирішувало шляхом третейського суду. Організації лікарів вважали, що саме вони мають уладовувати спори.
Загалом у результаті об’єднаних зусиль БМА та Синдикату початковий проект зазнав кількох змін, а потім у вже ухвалений закон було внесено поправки. Усе це підірвало позиції товариств взаємодопомоги, створивши систему, фактично дотаційну з боку держави. Доходи лікарів, що беруть участь у схемах державного страхування, на рівному місці збільшилися вдвічі.
Однак товариства продовжували активну діяльність аж до початку п’ятдесятих років. Існують відомі доповіді БМА, у яких вона скаржиться на товариства взаємодопомоги, діяльність яких не дозволяла лікарям у деяких містах обслуговувати клієнтів за «встановленими тарифами», оскільки послуги лікарів товариств були дешевші.
Висновки
Держава, запровадивши систему соціального страхування, не створила нічого нового — вона скористалася зразками, виробленими товариствами взаємодопомоги.
Однак держава змінила самі основи цієї діяльності. Замість добровільних некомерційних товариств взаємодопомоги вона створила систему, фактично дотаційну з боку держави. Це повністю змінило мотивацію учасників.
Саме втручання держави дало можливість групам тиску — Синдикату та БМА — скористатися ситуацією, «вирішити свої проблеми».
У результаті знизилася якість послуг і можливості контролю. Лікарі стали суддями у власній справі. Знеособлена централізована система не могла бути настільки ефективною, як конкуренція незалежних груп. До речі, про це добре було відомо самим товариствам: «Удальці» — найбільш централізоване товариство, яке взагалі не мало місцевих відділень, одного разу порівняли свою статистику виплат із «Лісниками». З’ясувалося, що кількість допомоги з хвороби, яка видається «Удальцями», регулярно на третину перевищує аналогічний показник «Лісників». Причина проста: допомога «Лісників» виплачувалася з коштів місцевих відділень, де люди були знайомі між собою і розуміли, що використовують кошти одне одного. Що вже говорити про ситуацію, коли страхування, по суті, провадиться за рахунок знеособленого «платника податків».
Показовими є пріоритети, якими керується держава. Товариства взаємодопомоги працювали, розвивалися, конкурували; їхня діяльність охоплювала майже стільки ж людей, скільки й нова державна система. Чим же було зумовлене втручання держави? Воно було продиктоване хиткою більшістю, яка тоді була у Ліберальної партії в парламенті. Ллойд Джордж просто хотів купити голоси робітників. Після опублікування проекту Ллойд Джордж боявся вже й армії агентів страхових компаній — 70 000 осіб, які, за словами самого прем’єра, «невтомні, часто дуже розумні і входять у кожен дім».
Історія з ухваленням закону про систему соціального страхування в Англії типова ще й тим, що чітко показує: держава, керуючись політичними мотивами (підтримка на виборах), як правило, стає в таких випадках на бік виробників послуг на шкоду споживачам. Саме зусилля лобістів, що переслідують групові інтереси, «підправили» початковий проект на шкоду споживачеві.
Прийняття державою таких масштабних зобов’язань, як соціальне страхування, неминуче призводить до інфляційної політики. Зауважимо, що діяльність товариств відбувалася в умовах золотого стандарту, коли гроші не перетворюються з часом на сміття. Саме це була економічною основою, що дозволяла робітникам об’єднувати зусилля і самовдосконалюватися. Перша світова підірвала золотий стандарт, але так само його підірвали і «соціальні зобов’язання». Відтепер інфляційна політика стала нормою, а економічна основа для об’єднання заощаджень простих громадян ставала дедалі більш хисткою. Громадянське суспільство почало руйнуватися.
Ну а як же наші більшовички, про яких ми говорили на початку? Як бачимо, вони тут абсолютно ні при чому. «Поступки» у вигляді державної системи соціального страхування були зроблені до якихось більшовичків; більш того, з’ясувалося, що це були навіть і не поступки, а просто націоналізація того, що вже було створено зусиллями самих громадян і непогано працювало.