Не знаю, чим закінчиться сьогоднішній день, не кажучи вже про те, як саме закінчаться події, які ми зараз переживаємо1. Тому напишу про те, у чому полягає головний, як мені здається, урок — на найближче майбутнє, якщо ми не хочемо повторення цього жаху.
Ті, хто знайомий із «суспільними науками» зі шкільної або університетської програми, думаю, помітили, що питання походження держави або замовчується, або подається в тому дусі, що воно завелося якимось чином саме собою. Тим часом, у нього є своя історія появи та подальшої еволюції, і наука, загалом, не заперечує «військово-податкове» походження цього дивного інституту. Тобто держава для тих, хто її вивчає, — це узаконений рекет. Група, що захопила певну територію й обкладає її даниною, і є державою. Варіанти подальшого розвитку подій можуть бути різними — від «живіть як хочете, тільки платіть мені данину» до «тепер ви всі мої раби». У першому випадку маємо справу з «цивілізованим» розвитком, у другому — з деспотією.
Проте в будь-якому разі першою функцією держави є здатність зібрати данину та захистити свої кордони. Тому армія — найголовніший і найстаріший державний інститут. Далі йде «законодавство». Можна не лише збирати данину, а й належним чином урегулювати це, привласнити собі повноваження законодавця. Зауважу, що в усіх випадках держава нічого не вигадує і не створює — вона тільки привласнює. У тих людей, яких вона захопила, була якась оборона. У них було і своє законодавство. Різноманітні «правди» — зводи законів, що з’явилися в середньовіччі, — це не вигадані якимись мудрецями речі, а привласнена державою існуюча раніше правова практика, у яку вона вносить важливі для себе зміни, в тому числі покликані гарантувати непорушність порядку речей (обов’язковість данини, наприклад, і підвищену відповідальність за вбивство государевих людей). Хаммурапі теж нічого не вигадав. Він, і всі його послідовники, просто сказали: «Тепер ми тут будемо вирішувати, що законно, а що — ні», а щоб люди не переживали, вони просто «узаконили» ту практику, що вже існувала. Далі логічно пішли суди — потрібно мати монополію і на те, як люди визначають, що законно, а що — ні.
Подальший розвиток державних повноважень — це історія привласнення нею тих інститутів, які породжувало суспільство. Адже зі зростанням господаря росте і паразит. Соціальне страхування, гроші, освіта, наука — усе це було в різний час у різних країнах окуповано державою. Ми звикли вважати функції держави само собою зрозумілими, але насправді «святість» і «непорушність» цих функцій прямо пов’язані з тим, як давно їх привласнили. Охорона порядку, законодавство і суд здаються нам непорушними лише тому, що їх було привласнено в незапам’ятні часи. Держава постійно прагне розширитися, захопити дедалі більше функцій — така її природа. Вона еволюціонує і розвивається, у тому числі й ідейно, щоб виправдати своє існування в очах людей. Наприклад, тепер вона називає привласнені нею функції «послугами».
Вільна і — що гірше того — озброєна людина — найнебезпечніший ворог держави. Уся історія свободи й історія успіху тих країн, які ми вважаємо розвиненими, — це історія боротьби з державою та її зазіханнями. «Велика хартія вольностей» — це обмеження влади короля, ужите за сприятливих для баронів обставин. Те, що називається «англійською конституцією», — це результат Славної революції. Американська конституція — це результат захисту колоністами тієї самої британської конституції, яку, на їхню думку, топтав англійський король. І так далі. Скрізь успіх і процвітання трапляються там, де вдається призупинити зростання держави та її зазіхання.
У 1991 році ми починали зі становища, коли держава перебувала в досить жалюгідному стані. Тобто формально її повноваження залишалися великими, але реально здійснюватися не могли. З іншого боку, суспільство було в ще більшому занепаді. Комуністи знищували громадянське суспільство, переслідували встановлення вільних горизонтальних зв’язків і карали за них. Люди вважали, що держава має робити все, і просто не могли уявити собі, як можна обходитися без неї. Вони не могли уявити собі приватну булочну, не кажучи вже про приватну газету. І я не жартую. У суспільстві фактично не було власних інститутів, і люди не вважали можливою їхню появу.
У цей час почалися два процеси. Перший — природне зростання соціальних інститутів. Другий — розширення держави та зростання її реальних повноважень. Через безліч причин, і перш за все збережену досі віру людей у те, що держава «може» і навіть «має», другий процес виявився значно швидшим. Конфлікт між суспільством і державою починається тоді, коли держава зазіхає на зайняту територію. У нашому ж випадку вона розширювалася на безлюдні території, вільні від суспільних інститутів. Усі двадцять років нашої історії держава постійно пробувала нас на міцність. «А так із вами можна?» — говорила вона, відкушуючи шматочок нашої свободи. «Нормально!» — відповідали ми. Це ж тільки для нашого ж блага! Ну, а оскільки державні інститути непродуктивні, то кожен відкушений ними шматочок означав скорочення можливостей для зростання нормальних соціальних інститутів і практик.
Загалом нам сильно пощастило. Бог послав нам начальство, яке просто перестало «заморюватися» пошуками приводів для розширення своєї влади над нами. «Я буду робити з вами що хочу, а ви мені платитимете і не чинитимете спротиву» — сказало начальство. Виявилося, що досить багато українців уже достатньо вільні, щоб сказати начальству: «Та ні, нічого у вас не вийде».
Ми з вами живемо прямо в підручнику з походження держави. Те, що ми бачимо, — це і є його оголена суть: насильство, насильство і ще раз насильство заради наживи. Коли все закінчиться, виникне ілюзія полегшення. У державі почнеться звична політична тяганина, тиск на суспільство послабне. Більше того, обов’язково почнуться розмови, що в «критичній» (ну а яка ж ще!) ситуації нам, як ніколи, потрібна «сильна влада», «турбота про народ», «наведення порядку» тощо2. Але якщо ми хочемо, щоб те, що ми зараз переживаємо, більше ніколи не повторювалося, більше того — якщо ми хочемо розвитку і процвітання, — потрібно пам’ятати, що суть держави не зміниться ні на секунду, оскільки вона визначається не особами при владі, а можливістю легально привласнювати на свою користь власність інших людей (оподаткуванням у широкому сенсі слова). Потрібно пам’ятати, що держава — наш головний ворог. Зараз їй потрібно дати по пиці. Потім поставити в стійло. Обмежити. І демонтувати. Акуратно, щоб не впала на голову й нікого не придавила.
P.S. Львів залишився без державної міліції. Це святая святих усіх етатистів. Вони вірять, що лише наявність монопольного державного охоронця утримує нас усіх від того, щоб ми не вчепилися одне одному в горло. Проте звіт мера Садового говорить, що це не так. Хоча я майже не сумніваюся в тому, що зараз уживатимуть різноманітних заходів, щоб переконати львів’ян, що їм дуже потрібна поліцейська монополка.