Як би далі не розвивалися події, нинішнє «перемир’я» стало певною точкою відліку — від неї можна вести історію «до» і «після», підбивати підсумки. І підсумок цей більш ніж очевидний: система не просто вижила після Майдану, а стала сильнішою і розгалуженішою. Ніхто з чиновників не покараний, хіба що найпомітніші перебувають у бігах, решта знову сидять у Шустера й балотуються в депутати. «Відкритих списків» не з’явилося, а партійні списки — суцільні цигани з ведмедями. Не зупинилися навіть «схеми» і примітивна, я б навіть сказав, безсоромна корупція. Ось пишуть: волонтерам аптечки обходяться в 300 гривень, а міністерству оборони — в 700. І нічого. Все нормально.
Звичайно, українські чиновники мають поставити Володимиру Володимировичу Путіну бронзовий кінний пам’ятник. Розв’язана ним війна значно полегшила їм не лише збереження системи, а й допомогла в ній втриматися та зробити солідний заділ на майбутнє. Але справа не лише й не стільки у війні. Справа у виборі людей та у їхніх діях. Війна лише коригує цей вибір.
Проблему, про яку йдеться, можна описати як «слово і справа». Ось два приклади. Перший. Людина, яка вважає себе лібералом, принаймні людиною «прогресивних поглядів». Вона переконана, що майбутнє — за самоорганізацією. Була на Майдані, зараз волонтерить або надсилає смски «на армію». При цьому підтримує цензуру (час такий), посилення регулювання економіки (треба рятувати бюджет), розповідає, що не можна забирати гроші з банків — «інакше все впаде», і так далі. Результат — зростання держави не зустрічає з її боку жодного спротиву.
Другий приклад — радянський службовець. Він вірить у комунізм, у тверду руку, порядок і державу. Він навіть певен, що живе й діє заради цих цілей. Але у повсякденному житті користується «системою блатів і спекуляції». Причина очевидна — інакше не буде потрібних речей, не вдасться «влаштувати» сина до престижного вишу, купити машину чи «отримати» квартиру. Тобто Російським Союзом ця людина не користується, хоча виступає на комсомольських зборах і гаряче сперечається на кухні про методи вдосконалення радянської торгівлі. У реальному житті вона користується альтернативною Радянському Союзу системою. І ось результат: Радянський Союз вмирає. Підкреслю — він вмирає тому, що ним перестали користуватися, а не від того, що всі раптом стали антикомуністами, і навіть не від падіння цін на нафту.
Отже, проблема в тому, що різноманітні думки й слова про цілі, до яких прагнуть люди, не мають для існування інститутів, якими вони користуються, жодного значення. Значення мають лише дії (або бездіяльність).
Якщо «революціонер і патріот» користується й зміцнює огосударствлені інститути, саме вони, а не якась бажана їм «самоорганізація», процвітатимуть. І навпаки: якщо вірячий у комунізм і порядок не користується цим комунізмом, а користується антирадянською системою блатів і спекуляції, то Комунізму настає кінець. Перший хоче самоорганізації, щоб усе було як у Європі, а в результаті його діяльності настає огосударствлення, тиранія й хаос. Другий хоче Комунізму і чим більше, а завдяки йому той Комунізм розвалюється. «Слово» неважливе, важлива «справа». При цьому йдеться не про банальне «невідповідність слова і справи», не про «порушене слово» чи інші явища, де фігурують цілком усвідомлені обіцянки й цілі. Йдеться про складніше явище, що іменується «спонтанні порядки», про те, що можна назвати «способом життя» суспільства. Про ті реальні порядки людської взаємодії, які складаються в результаті дій безлічі незнайомих між собою людей — порядки стійкі й мінливі, видимі й невидимі, тобто такі, про існування яких не підозрюють їхні учасники (і таких, очевидно, більшість). Абстракції, що якось це явище описують, знайдете скоріше в кібернетиці, ніж у соціології.
Про спонтанний порядок можна сказати одне: ним неможливо управляти. Але цілком можна управляти власною поведінкою, яка й формує спонтанні порядки. І це дуже важливий момент — зворотний бік нашої проблеми «слово і справа», бік, де слово (думка, переконання) визначає справу. Простий приклад із тієї ж серії. Люди, які розвалили — мимо своєї волі — Російський Союз, не перестали вірити в державу та її тверду руку. І от вони у своїй подальшій діяльності користуються Державою (так, звичайно, не те, що було, але яка є), виростили її, посадили собі на голову — і тепер дивуються тому, що сталося.
Загалом, усе це до того, що лише ваш вибір визначає те, що буде. Якщо ви вірите у майбутнє самоорганізації, але надсилаєте смски «на армію», ви не просто з великою ймовірністю не допоможете армії — ви послабите самоорганізацію й посилите державного монстра. Натомість, якщо збираєте гроші на конкретні потреби конкретних бійців і підрозділів, вони отримують вашу підтримку, державний монстр усихає, а самоорганізація розвивається — незалежно від того, прагнете ви до неї чи ні.