Скоро корупція в Україні буде регулюватися законом

4 січня Президент підписав закон №2808-VI, яким визнано такими, що втратили чинність, закони «Про основи запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення».

Замість цих документів діятиме закон «Про основи запобігання та протидії корупції в Україні», який уже пройшов перше читання і, судячи з усього, легко пройде друге. Оскільки проект внесено Януковичем, важко припустити, що він його не підпише, а отже, закон скоро набере чинності.

Цей досить лаконічний документ, між іншим, вносить також зміни до Кодексу про адміністративні порушення, який містить детальні визначення корупційних дій та відповідальності за них.

Як і все інше «антикорупційне» законодавство, цей документ не має жодного стосунку до викорінення корупції та боротьби з нею. Загалом, для боротьби з корупцією не потрібно жодних спеціальних законів. Достатньо наявності в кримінальному законодавстві та законодавстві про адміністративні правопорушення відповідальності державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування та суддів за зловживання довіреною їм владою. Адже проблемою для суспільства є саме зловживання, а не те, чи було воно вчинено з метою особистої наживи чи виключно з любові до мистецтва. Той факт, що найчастіше ці зловживання вчиняються все-таки з метою особистої наживи, по суті, нічого не змінює.

Проте, навіть допускаючи необхідність спеціального антикорупційного законодавства, не можна сказати, що цей закон якимось чином допоможе в боротьбі з корупцією. У ньому можна знайти безліч нюансів, що це підтверджують, але красномовніше за все говорить сама структура закону. У статті 4 перераховуються суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення: президенти, різні види посадовців тощо. У статті 6 перераховуються обмеження на використання службового становища, тобто те, чого не можна робити особам, перерахованим у ст. 4. Власне, вся механіка закону і полягає у взаємодії цих двох статей. Так от, усі чотири пункти статті 6 (тобто те, чого не можна) починаються зі слова «неправомірно». Наприклад: «неправомірно сприяти фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти);»

Таким чином, закон припускає, що ті самі дії можуть бути «правомірними», тоді як сама ідея держави у версії останніх двохсот років містить у собі уявлення про чиновника як виконавця. Робота будь-якого чиновника полягає виключно у виконанні приписаних йому інструкцій. Чиновник за визначенням не може «сприяти», «втручатися», «надавати перевагу» — це можуть робити лише приватні особи у відносинах між собою, але не чиновники на своїй роботі. Будь-яка така дія з боку чиновника є псуванням державного механізму, тобто корупцією.

Запровадження «правомірності» означає, по суті, що корупція дозволена. А саме поняття «правомірності» встановлює критерій у відносинах між чиновниками, оскільки вирішувати, чи була та чи інша дія одного чиновника «правомірною», будуть інші чиновники.

Це основний момент, який свідчить про те, що до боротьби з корупцією закон стосунку не має. Варто також відзначити постійні посилання на інші нормативні акти, які мають бути ухвалені на розвиток цього закону. Усім відомий диявол у дрібницях, тому, навіть якби закон містив щось корисне, посилання на майбутні документи поховали б його. Дуже смішно в цьому контексті виглядає, наприклад, фраза: «порядок і методологія проведення антикорупційної експертизи та порядок оприлюднення її результатів визначаються Міністерством юстиції України». Думаю, з такою формулою цей закон не пройшов би антикорупційної експертизи там, де вона є.

Виникає запитання: якщо цей закон нічого не змінює у справі боротьби з корупцією, то для чого тоді він буде ухвалений? Дійсно, для нас з вами — нинішніх і майбутніх жертв корупції — нічого від цього закону не змінюється. Але, тим не менш, президент вніс проект, і три закони вже скасовано заради його ухвалення. Справа в тому, що новий закон відіграє важливу роль для самих чиновників. Я б назвав його «законом про корупцію», тобто спробою внести в цю визначальну для нашого чиновництва діяльність писані правила і точки відліку. Це перша спроба такого роду, і, думаю, майбутні історики ще оцінять її по достоїнству.

До цього часу діяльність чиновників регулювалася неписаним правилом — «от тобі пістолет, і крутися як хочеш». На практиці реалізація цього принципу призвела до виникнення безлічі різноманітних і теж неписаних правил, а головне — наявності безлічі центрів влади, які, до того ж, мають властивість постійно змінюватися в ході внутрішньої міжчиновницької боротьби. З точки зору донецьких — це безладдя. З іншого боку, забрати в чиновників корупційні можливості неможливо, адже вони заради них там і сидять. А не буде чиновників — не буде і донецьких, думаю, вони здогадуються про це. Тому й зроблено певну спробу регулювання корупції, яким тепер прямо й відкрито займатиметься держава. Закон дещо нагадує правила дорожнього руху — адже вони не вказують, куди їхати кожному окремому водієві, а просто визначають ризики. Правда, самих правил «корупційного руху» ви в законі не знайдете: прейскурант і незмінні правила несумісні з корупцією. Тобто чиновникам залишається «свобода підприємництва», але їм вказують на ризики та можливі пов’язані з ними процедури. Чиновник повинен розуміти, чи варто в даній конкретній справі доводити до визначення «правомірності» його діяльності, і хто і як може вплинути на ці процеси.

Вкажу для прикладу на два пункти, що встановлюють ризики. Стаття 19: «1. Спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції зобов’язані щороку не пізніше 10 лютого оприлюднювати інформацію про вжиті заходи щодо протидії корупції та про осіб, притягнутих до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень.

У звіті мають відображатися такі відомості:

а) статистичні дані про результати діяльності спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції з обов’язковим зазначенням таких даних:

б) кількість осіб, щодо яких складено протоколи про вчинення корупційних правопорушень;

в) кількість осіб, щодо яких набрав законної сили обвинувальний вирок суду або на яких накладено адміністративне стягнення за корупційне правопорушення;»

Тобто чиновникам прямо говориться, що існує процедура визначення крайнього за підсумками року, яка здійснюватиметься регулярно. Відповідно, кожен повинен оцінювати свої дії, виходячи з можливості опинитися крайнім.

Ну, а для тих, хто погано розуміє, вводиться своєрідна дошка пошани, точніше «дошка лохів». «Відомості про осіб, яких притягнуто до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень, у триденний строк з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили, притягнення до цивільно-правової відповідальності, накладення дисциплінарного стягнення заносяться до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, який формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення, порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру затверджується Міністерством юстиції України».

Остаточне слово у визначенні тієї самої «правомірності» зі статті шостої нового закону надається Президентові. Стаття 5, п.4 говорить, що «координацію реалізації органами виконавчої влади визначеної Президентом України антикорупційної стратегії здійснює спеціально уповноважений орган з питань антикорупційної політики, який створюється (визначається) Президентом України і діє на підставі закону». Зрозуміло, що про цей таємничий орган¹ і про закон, на підставі якого він працюватиме, далі нічого не говориться. Принципово, що навіть без органу і закону, який би його описував, наявність цієї статті де-факто легалізує роль Президента як головного у визначенні «правомірності».

Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Мова не йде про те, що чиновники створили закон, який визначає, як і скільки вони присвоюватимуть. Не буде такого, щоб «пахани» сиділи за столом і ділили награбоване. Ні, буде «боротьба з корупцією», і багато її учасників навіть вважатимуть, що насправді борються з корупцією. Але в реальності, а не у світі «нормативних актів», цей закон означає саме регулювання корупції — він регулює відносини між чиновниками у їхній конкурентній боротьбі за наші гроші. Адже потенційним кандидатом на потрапляння до щорічних звітів антикорупційної боротьби та до «списків лохів» можна стати, лише порушивши якісь неформальні правила або програвши супернику в конкуренції.

Таким чином, держава взяла на себе безпосереднє управління корупційними процесами. Можна сказати, що новий закон — це своєрідна конституція для чиновників, і з її ухваленням поняття «клептократія» переміщується з публіцистичної площини в площину юридичну.