На зорі інтернету було багато розмов про ті радикальні зміни, які він принесе в наш світ — зокрема, у суспільне та політичне життя. Писалися численні маніфести, проводилися амбітні конференції. Потім захоплення вщухло: хоча інтернет таки змінив наше життя, на політиці ці зміни майже не відобразилися. Однак останнім часом політичні оглядачі знову заговорили про чудеса інтернету. Приводом стали два пов’язані між собою явища — інтернет-феномен «соціальних мереж» і його застосування під час північноафриканських і близькосхідних революцій.
Зазвичай, коли говорять про застосування «інтернет-технологій», мають на увазі суто технічну сторону справи і ті можливості, які вона надає. Наприклад, політик або партія можуть створити сайт, і будь-хто охочий може ним помилуватися. Теоретично, якщо пощастить, цей охочий навіть «поставить запитання через інтернет», а якщо зовсім пощастить — отримає на нього відповідь. Форуми, «гугл-групи», «вікі-процеси» допомагають організувати обговорення тих чи інших питань і навіть спільно розробляти документи. Інтернет також спрощує фінансування політичних кампаній. Рон Пол, балотуючись у президенти 2008 року, зібрав за один день через інтернет 4,2 мільйона доларів. Ну й, зрештою, всі чули про електронну пошту, і деякі навіть нею користуються.
Це — одна сторона проблеми, саме її мають на увазі прихильники різного роду електронних урядів, коли говорять про свою електронну демократію. Їхній ідеал такий: є уряд, діяльність якого прозора і доступна через інтернет, і є громадяни, яким дуже зручно, практично не виходячи з дому, платити урядові податки. Типовий підхід до технологічних змін: їх розглядають передусім як спосіб спростити та покращити вже існуючі процедури й практики.
Проте буває й так, що зміни в технологіях змінюють саму суть того, що відбувається. Схоже, в нашому випадку саме так і є — ми живемо під час політичної революції, революції в способі політичної дії. Словом, у політичній системі зараз змінюється «двигун».
Цікаво, що люди зазвичай помічають лише найочевидніші сторони цього процесу. Наприклад, абсолютно праві ті, хто каже: соціальні мережі полегшують урядові збір даних про індивідів і, відповідно, контроль над окремою людиною чи яскраво вираженою групою. Ця обставина справді існує і вона, так би мовити, б’є в очі. Менш очевидним є те, що такий контроль, хоча й досі може зламати життя не одній людині, більше не здатен вирішити поставлену задачу. Окремі особистості та організації вже перестали бути проблемою для держав, хоча різноманітні спецслужби, здається, усвідомлять це останніми. Справжньою проблемою для держав стають… проблеми держав.
Це пов’язано з тим, що змінюється сам спосіб політичної дії. Ще недавно суб’єктом політичної дії була організація — партія, громадська організація, таємне товариство, партійний осередок терористів. Організація актуалізувала те чи інше питання, групу проблем чи ідеологію (тобто загальний підхід до розв’язання проблем). Завдання і способи їх вирішення теж різнилися залежно від організації, однак усіх їх об’єднували спільні риси. Головна з них: щоб актуалізувати чи вирішити питання, звичайній людині потрібно або взаємодіяти з уже існуючими організаціями, або створювати свою. У будь-якому разі людина, яка вирішила присвятити час розв’язанню хвилюючих її питань, була змушена взаємодіяти з іншими в рамках ієрархії (звісно ж, навіть непомітної з виду) та усталених у ній процедур. Саме те, що ієрархії і процедури теж залежать від людей, робить організації вразливими для маніпуляцій і контролю.
Кожен, хто будь-коли створював організації, добре знає їхні вади. Створені одного разу, вони починають жити своїм життям. «Вбити» організацію дуже важко, а часто й зовсім неможливо. Усередині неодмінно заводиться дворування, боротьба за владу, з’являються фюрери. В організацію можна впровадити провокаторів, здатних розвалити її — домогтися того, що вона вже не боротиметься за проголошені раніше цілі. Зрештою, можна залякати або просто фізично усунути лідерів небезпечних для уряду організацій.
Проте найголовніша вада організацій — це явище, яке автор цих рядків називає «бабушкізацією». Воно добре помітне на прикладі політичних партій, зокрема українських. Починається тоді, коли хтось ставить питання про бабусь. Звучить воно зазвичай так: «а що подумають про це бабусі?» або «все це правильно, але бабусі за це не проголосують». Якщо тут же, негайно й публічно, не повісити того, хто це запитав, то з моменту вимови в партії починаються необоротні зміни (бабушкізація), які неминуче ведуть до її повної деградації та зникнення з політичної арени. Якщо ж повісити таку людину одразу, необоротні зміни все одно настають (яд бабушкізації швидко проникає в мозок), але дещо пізніше. До речі, радикалізм — це теж бабушкізація, але у «зворотний бік».
Загалом на практиці це означає: практичні питання, навколо яких виникають організації, завдяки самій специфіці організацій з часом спотворюються, міфологізуються й піддаються маніпулюванню. У світі політичних організацій хлопчик із казки Андерсена не може просто так сказати «а король-то голий!». Його не почують. Щоб бути почутим, йому доведеться створювати організацію. Ну а потім почнуться вчені диспути з владою на тему «що таке голий і чи не здається це нам».
Існування інтернету, як я вже казав, призводить до того, що проблемами держав стають проблеми держав, а не люди й організації, що ставлять неправильні питання. Стається це тому, що нібито зацькована до дірок і цілком міфологізована проблема може завдяки інтернету раптом постати з попелу в усій своїй красі й знову спалахувати полум’ям. Так сталося, приміром, із питаннями державних фінансів, банківської та грошової системи. Витиснута на політичний маргінес і віддана в руки людей із репутацією міських божевільних, критика існуючих порядків у цій сфері раптом перетворилася — якщо говорити про розвинені країни — на політичну програму, підтримувану безліччю людей.
Інтернет можна розглядати як набір стихійно виникаючих, зникаючих порядків різного ступеня складності та «проявленості». Це ті самі організації, тільки значно складніші. Відразу скажу: я не проти традиційних організацій як таких — вони, звісно, будуть і гратимуть корисну роль. У даному випадку я говорю про те, що існування інтернету дозволяє хлопчикові сказати те, що він бачить, а якщо він необережно вступить у вчений диспут з владою, то завжди знайдеться інший хлопчик. І що найважливіше: неможливо передбачити, звідки, як і яким чином він з’явиться і що саме робитиме. Так само неможливо передбачити, як поведуться всі інші. Ці особливості інтернету виявилися після появи соціальних мереж. Подібно до того, як право інституціоналізує діяльність на ринку, соціальна мережа інституціоналізує діяльність в інтернеті, надаючи їй нової якості, що дозволяє краще досягати своїх цілей.
У результаті бачимо, як старі схеми роботи держави втрачають ефективність. Наприклад, урядова пропаганда в інтернеті просто неможлива — вона смішна й неефективна. Бачимо, як «money bomb» Рона Пола зруйнувала ще одну звичну й ефективну тактику — тактику замовчування. Після успіху його кампанії зі збору коштів через інтернет і звернень до виборців через YouTube мейнстримні ЗМІ вже не могли його ігнорувати.
Правда, поки що ми перебуваємо на самому початку революційного процесу. Багато хто досі не усвідомлює змін. Приміром, українці завзято тягнуть в інтернет своє улюблене фюрерство, намагаючись будувати все ті самі організації, але «на базі інтернету». І, звісно, жоден інтернет магічним чином не замінить відсутність змісту. Так, за його допомогою можна подолати ігнорування з боку офіційних ЗМІ. Однак для цього, як-не-як, спочатку потрібно бути Роном Полом — мати тверді переконання і досвід конгресмена.