Самоокупація

Нещодавно мій друг розповів історію. Знайомий паркетник працював на об’єкті, що належить «шановній родині». Паркетник мав необережність втрутитися в розмову між пані зі шановного сімейства та прорабом. У пані стався напад від такої нахабності, очі повилітали з орбіт, і вона, шиплячи, видавила щось на кшталт: «як ви смієте відкривати рота у моїй присутності?!» Власне, суть історії в тому, що мій друг радий був цього моменту — його там не виявилось. Інакше пані неминуче отримала б… їїееее…. відсіч, що могло призвести до різних неприємних наслідків.

Автор цих рядків також намагається не бувати в місцях, де бувають різного роду шановні люди, і слава Богу, що таких точок перетину стає в моєму житті все менше. Бо я не вважаю їх шановними, а навпаки, за замовчуванням вважаю людьми «найпідлішого звання». І розумію, що можу легко образити словом чи дією такого собі шановного человека, коли він особливо яскраво себе шануватиме. І найсумніше — що не можу це контролювати, станеться інстинктивно, як відмахуєшся від мухи чи прихлопуєш комара. І, нарешті, чудово розумію, що я зі своїм другом — не виняток, а правило.

Так от, вся ця прелюдія ось до чого. Ми з вами живемо в країні з однією цікавою особливістю, про яку спробую розповісти. Всі держави, за дуже рідкісними винятками, на кшталт США, виникли як результат військового завоювання. Тобто, «панівний клас» у них є нащадками завойовників (принаймні, до моменту перемоги бюрократії над аристократією). Зрозуміло, вони змішувалися з місцевим населенням, перезавойовувалися іншими завойовниками і так далі. Що б не сталося в цих країнах надалі, і до якої б «демократії і процвітання» вони потім не прийшли, у цього процесу було начало. Так от, початкове існування класу шанованих людей ґрунтувалось на факті військового примушування. Начальник — це ось той дядько з здоровенним мечем, і тут нічого не вдієш. У будь-якому разі, факт наявності дядька і меча при ньому визнається і сам по собі не викликає жодних емоцій.

З українцями вийшло трохи не так. Українці давно пристосувалися до життя в чужих імперіях. Для цього вони виробили дві стратегії. Перша — іти в начальники, тобто працювати в імперському апараті. Друга — красти у начальства. І те, й інше вважається законним і часто перетинається між собою. При цьому перша стратегія передбачала, що людина поділяє імперські цінності тільки на робочому місці. Вона може бути яким завгодно господарем, начальником, самодуром — але не може бути паном. Відкрити рота в його присутності — не гріх, його присутність аж ніяк не монарша, просто людина добре влаштувалась, чого й нам бажає. Не випадково наші імперії намагались не будувати свою ієрархію, принаймні її основу, на «місцевих». Бо у «місцевих» тут же заводиться кумівство, тобто негайно організовуються структури з перекачування ресурсів імперії собі в кишеню.

Імперія з її пафосом завжди була десь не тут. В основному, у Москві. І ось сталось так, що Москва відкололась від України. Українці прийнялись «розбудовувати власну незалежну державу» і, як у тому анекдоті про людину, що намагається зібрати ліжко з деталей, вкрадених на військовому заводі, побудували чергову імперію. У ній навіть завелась «аристократія». Однак, у цій справі є істотний нюанс — ні ці «аристократи», ні їхні предки не є завойовниками. Вони поводяться так, ніби щойно виграли війну, але ніякої війни не було. Тому їхнє існування ніяк не вкладається в «суспільний договір». Їхня легітимність не визнається і ніколи не буде визнана. Ми маємо дивну ситуацію: українці створили режим самоокупації, у якій одна частина населення відверто глумиться над другою, але при цьому, на відміну від звичайної окупації, друга частина не визнає першу. Терпить, принижується, але не визнає. Чим і як це закінчиться — залишається лише гадати¹.