Приводом до написання цієї заметки став текст відомої російської публіцистки Юлії Латиніної «Захист прав людожера, або Ліберальний фундаменталізм». У своєму тексті Латиніна розмірковує про те, як правозахисні організації допомагають міжнародній бюрократії гнобити все на світі. Не вступаючи в полеміку зі змістом заметки Латиніної, зазначу лише один її пасаж, який, власне, і призвів до написання цієї статті:

«Нова ідеологія панує у світі, і ім’я цій ідеології — ліберальний фундаменталізм. Ліберальний фундаменталізм заперечує за державою право вести війни та заарештовувати людей, зате вважає, що держава має забезпечувати всіх грошима, житлом та освітою. Ліберальний фундаменталізм називає будь-яку західну державу — диктатурою, а будь-якого терориста — жертвою західної держави» — повідомляє нам Латиніна.

Чесно кажучи, я кілька разів перечитав цей абзац, аби переконатися, що правильно все зрозумів. Я б, можливо, прийняв це твердження, сильно, звісно, поморщившись, якби з контексту було ясно, що йдеться про американський «лібералізм», який до того, як присвоїв собі цю назву, завжди і всюди називався соціалізмом. Але ні — адже йдеться навіть не просто про лібералізм, а про якийсь «ліберальний фундаменталізм». Згадуючи, що фундаменталізм — це, так би мовити, спроба «триматися коренів», я впав у ще більшу розгубленість, бо будь-кому, хто хоч трохи знайомий з лібералізмом, відомо, що він (і особливо у версії «фундаменталізму») аж ніяк не може вважати, що «держава має забезпечувати всіх грошима, житлом та освітою».

Ця, м’яко кажучи, вільність у термінології змушувала мене під час читання заметки Латиніної постійно перевіряти — називає вона тероризмом те саме, що і я, і не виявилося так, що насправді йдеться про гуртки вишивання хрестиком?

Цей приклад — зайве свідчення того, що у світі триває вперта «війна термінів». Вільне слововживання Латиніної далеко виходить за рамки некомпетентності. Так не можна помилитися — таке можна лише спеціально вигадати.

До відносно недавнього часу ця проблема пов’язувалася, в основному, з грою сенсами, якою так люблять займатися диктатури, і класиками опису цього заняття, звісно ж, є Орвелл і Бредбері (у останнього, нагадаю, «пожежники» займаються тим, що спалюють книги). Однак діяльність із підміни сенсів бурхливо цвіте і без жодних диктатур.

Наведу ближчий нам приклад. В Україні, нарешті, знайшли ідеологічне визначення «донецьких». Знаєте, хто у нас Янукович і Азаров? Ніколи не повірите. Вони у нас «неоліберали» (разом із мубараками і каддафі, до речі). Такими їх робить співпраця з МВФ та бажання «економити на трудящих». Знову-таки, залишимо осторонь сам зміст, звернімо увагу на термінологію. Зауважимо, що назвати «лібералами» Януковича з Азаровим язик все-таки чомусь не повернувся. А ось загадковими «неолібералами» — скільки завгодно.

Я ніколи особливо не цікавився перипетіями появи «неолібералізму», «неоконсерватизму» тощо. Пам’ятаю лише, що найчастіше мені траплялися згадки про специфічне походження, принаймні, першого терміна.

Здається, що так воно й є, бо стаття у «Вікі» в першій же частині повідомляє, що «відомий ліберальний публіцист Маріо Варгас Льоса вважає, що ніякого самостійного явища під назвою «неолібералізм» не існує, а термін було вигадано противниками лібералізму з метою семантично знецінити теорію лібералізму».

Подальший зміст статті у «Вікі» лише підтверджує цей висновок. «Згідно з теорією неолібералізму, нації та держави на світовому ринку також виступають у ролі підприємств, — повідомляє нам «Вікіпедія». З точки зору філософії неолібералізму, існування та функціонування ринку має самоцінність, незалежно від його впливу на виробництво товарів та послуг, а закони функціонування ринкових структур становлять фундаментальну основу етики. Відповідно, у неолібералізмі не існує різниці між ринковою економікою та ринковим суспільством, а його етична концепція повертається до меркантилізму».

Знову-таки, у того, хто знайомий з лібералізмом, цей набір слів викличе лише сміх. Для тих, хто не знайомий, поясню: перша фраза — про те, що нації та держави виступають на ринку у вигляді підприємств — є якраз думкою (однією з) різного роду етатистів, тобто прихильників держави та її втручання. Ця думка прямо призводить їх до протекціонізму, а не до вимоги його скасування, як стверджує стаття у «Вікі». Два наступні речення — це просто ідеологічні звинувачення на адресу лібералізму з лівого табору, сформульовані у вигляді «нейтрального» опису. Це все одноно, якби середньовічний інквізитор, потрапивши у наше суспільство і описуючи його у «Вікіпедії», повідомляв би, що «вони не лише не вважають, що випробування водою здатне визначити відьму, але також не вважають, що не відьми псують врожай і не вони насилають закляття на худобу». Особливо умилительні тут посилання на меркантилізм, з боротьби з яким, власне, і почався лібералізм, — але залишимо це за дужками.

Тобто я хочу вказати на те, що сама концепція «неолібералізму» внутрішньо суперечлива. Я не проти того, щоб люди сповідували скільки завгодно плутани та суперечливі погляди, я проти того, щоб ці погляди якимось чином прив’язувалися до вже існуючих ідей. Називайте їх якось інакше, навіщо тягнути сюди лібералізм, приробляючи до нього це «нео»? Якщо, пам’ятаючи, що «у кішки чотири ноги, а позаду в неї довгий хвіст», ми назвемо кішкою собаку, яка має такі самі відмінні риси, ми здійснимо помилку, навіть якщо назвемо собаку «неокішкою». Точно так само несумісність із деякими ліберальними тезами не робить міфічний «неолібералізм» реальністю.

Коли ви називаєте дещо «нео», тим самим ви стверджуєте тісний зв’язок цього явища з його попередником. Не можна називати дещо «неолібералізмом» без того, щоб самим найменуванням постулювати зв’язок зі «старолібералізмом». А такого зв’язку, пардон, немає — принаймні через відсутність «неолібералізму» як більш-менш зв’язної ідеї. Тому слід визнати, що Маріо Льоса був таки правий.

Здається, що ми маємо справу не зі звичайною плутаниною, яка так характерна для «Вікіпедії», а з типовим для лівих явищем: коли вони, для позначення своїх ворогів, самі вигадують їм визначення та ідеологію, якої ті, нібито, дотримуються. Твердження Льоси ясно говорить про те, що при всій строкатості сучасного лібералізму, у ньому немає якоїсь потужної течії, що самоідентифікує себе з «неолібералізмом». Така течія існує лише в головах у лівих, і про це вони радісно повідомляють світу у заметках у «Вікіпедії» та інших публічних місцях.

Мені скажуть, що все це, мовляв, ідеологічні вишукування, які не мають стосунку до життя трудящих. Це, звісно, не так, але за браком місця я просто наведу приклад сенсової підміни, яка має саме що найбільш практичне значення. Йтиметься про інфляцію.

Візьмемо металевий стандарт, у якому грошовою одиницею є вага металу. Тепер уявімо, що хтось виробляє монети меншої ваги, але з тим самим номіналом. Чому він це робить? Тому, що може видавати одну й ту саму вагу за більшу кількість грошових одиниць — тобто зробити більше монет із того самого шматка золота чи срібла. Держави зазвичай не люблять таких людей, називають їх фальшивомонетниками і саджають до в’язниці. Правда, самі держави регулярно займалися «псуванням монети» — тобто потроху зменшували її вагу, зберігаючи номінал. Так виникала ситуація, коли кількість грошових одиниць (монет) значно перевищувала кількість грошей (вагу металу, прийнятого як грошова одиниця). Це і є інфляція.

До Другої світової війни інфляцією називалося саме збільшення грошової маси, що проводилося державою. Однак потім, з багатьох причин, інфляцією стали іменувати зростання цін, яке зазвичай настає в результаті цієї процедури. Тут і сталася підміна: наслідок почав називатися так само, як його причина, а сама причина тим самим, ніби була винесена з поля зору публіки.

Проте зростання цін викликається зміною попиту і пропозиції. У таких країнах, як наша, на зростання цін впливає хаотична діяльність держави та корупція. Чи є все це інфляцією, а точніше, чи має цей показник у цьому випадку політекономічне, а не суто теоретичне значення? Звісно, ні.

Загалом, може комусь і цікаво розважатися тим, як змінюються ціни на товари споживання протягом року, але головного — виробництва державою грошової маси — у параметрі інфляції більше немає, і, отже, він більше не має жодного практичного значення.

P.S. До речі, раз ми вже говорили про лібералізм, то зауважимо: діяльність його противників підтверджує ті речі, які цей лібералізм описує і оголошує існуючими незалежно від нашого бажання чи «віри» в них. Наприклад, самоорганізований ринок. Процеси впровадження сенсових підмін показують, як працює ринок і наскільки він ефективний. Без жодних змов, цензури, організованої координації та вказівок із «центру», на чистому інтересі та збігові інтересів за допомогою сенсових підмін створюється зручна для учасників цього процесу картина світу.

Про ідею покращення, «віру в ринок», «моделі» та лорда Актона

У будь-якій дискусії на політекономічні теми рано чи пізно настає момент, коли одна зі сторін починає стверджувати, що все це, мовляв, є предметом віри. «Ви вірите в ринок» — кажуть мені опоненти. Інша версія того самого підходу — це гра у «моделі». Ось, мовляв, існує «ринкова модель», існують ще якісь інші, очевидно, «неринкові» моделі.

Уся біда в тому, що якщо неринкові моделі таки існують і їх можна описати, то ось з’ясувати, що ж таке «ринкова» модель, не вдається. Точно так само не вдається з’ясувати, у чому ж предмет «віри в ринок». І ще одна біда: ніде про це не написано. Прості речі, про які я хочу сказати, спадають мені на думку лише тому, що мені доводиться читати і думати на цю тему.

Отже, я почну з того, що ніякого «ринку» не існує. Не існує у тому сенсі, в якому ми визнаємо факт існування чогось. Тут немає офісу, вивіски, начальників, підлеглих, інструкцій, розпоряджень та наказів. А що є? Є інститути. Що це таке? Це шаблони поведінки. Ви можете їм слідувати (і найчастіше так і буває), навіть не усвідомлюючи їх. Чітко вичленувати та описати інститути не вдасться — вони мінливі та розмиваються при наближенні. Чому? Тому, що це практика людей. Люди вчаться (найчастіше несвідомо) один від одного практиці, яка приносить результат і яку вони тому вважають корисною. Інститути — це, наприклад, право чи гроші. Їх ніхто не вигадував спеціально — це ті практики, які дозволяють досягати кращих результатів.

Що ми можемо тоді назвати «ринковою економікою»? Це будь-яке вільне виробництво та обмін між людьми. «Ринок» виникає там, де з’являється людське «я», здатність відокремити себе від іншого та відокремити «моє» від «твого». Навіть у ізольованому племені є елементи «ринкової економіки».

Тому будь-яка економіка — ринкова. СРСР чи Північна Корея теж мають «ринок». Уся різниця між епохами та країнами в тому, наскільки одні люди дозволяють іншим вільно виробляти та обмінювати продукти своєї праці. Чим вільніше, тим менше схоже на Північну Корею. Називати це «моделлю» якось безглуздо, бо ця «модель» існує всю історію людства, і незрозуміло, що ж тоді не-модель.

Звідки ж тоді всі ці ідеї про «моделі» та «віру»? Як і в будь-якій іншій справі, видимий нами світ часто відрізняється від реального. На вигляд Земля плоска, і Сонце обертається навколо неї, але, здається, в реальності це не зовсім так. Точно так само й з інститутами, що виникають у ході практики. Адже їх ніхто спеціально не створював, у них немає автора. Тому, щоб спробувати усвідомити ефекти, що виникають при вільному виробництві та обміні, потрібні особливі розумові зусилля. Ці особливі зусилля почали докладати у XVIII–XIX століттях, і з’ясувалося безліч цікавих речей, пов’язаних із походженням багатства народів. З’ясувалося, що реальні закономірності, які вдається встановити, часто відрізняються від побутових уявлень людей про те, що вони самі роблять.

І ось у цьому місці виникає та плутанина, у якій ми всі досі існуємо. Пов’язана вона з тим, що в момент появи економіки як науки сама економіка, як процес виробництва та обміну, була досить зарегульованою. На загальному тлі віри у науку та прогрес від нової науки очікували рецептів «покращення», і вони не змусили себе чекати. При цьому, якщо класичні економісти розуміли «покращення» як усунення існуючих перешкод для діяльності людей, то всякого роду карли маркси або німецька «історична школа» ті самі покращення розуміли як створення нових перешкод. Усі говорили про «покращення» у XIX столітті, говорили про них у XX, продовжують говорити зараз — і розібратися в цьому не можуть досі.

Ілюстрацією плутанини може слугувати висловлювання класика жанру лорда Актона, який сказав, що лібералізм говорить не про те, що є, а про те, що має бути. Насправді, як це добре видно сьогодні, справи йдуть прямо протилежним чином. Прихильники свободи говорять про те, що люди самі найкращим із усіх можливих способів здатні подбати про себе, і тому «покращення» полягає в усуненні перешкод для виробництва та обміну. Відповідно, прихильники свободи говорять про те, що є, а не про те, що має бути, оскільки ті реальні інститути, які ми використовуємо у повсякденному житті, є продуктом еволюції, а не результатом свідомого акту політичного творення. Тобто що б ви там не вигадували, не покращували — реальність людської природи переробить все це по-своєму, і тому політична практика прихильників свободи має полягати не у вигадуванні нових заходів соціальної інженерії, а у розчищенні та ліквідації нормативних завалів, що заважають людям жити.

Думаю, що ідея «покращення», або соціальної інженерії, зіграла фатальну роль у тому, що ми досі пережовуємо ті самі проблеми, про які писав Фредерік Бастіа ще у середині XIX століття (що характерно, його противники наводять ті самі аргументи тими самими словами, що й сьогодні). Ідея «покращення» природно передбачає «моделі», «плани» та ту специфічну мову, яка виникає навколо цієї діяльності.

Наведу приклад проблеми «що є, і що має бути», а також специфічної мови, яка заважає людям побачити реальність, у якій вони живуть. Це приклад з історії СРСР. Звичайний економіст, вихований моделями та іншими категоріями «покращення», сказав би, що «у СРСР ринку немає». Однак насправді адміністративні ринки, як говорить нам Кордонський, існували там давно, а масовий ринок — тобто добровільний обмін між людьми у великих масштабах — з’явився після послаблення прямого насильства, тобто у 70–80-х роках. Я маю на увазі систему блату, систему, що вражає своїми масштабами та ефективністю, незважаючи на те, що це була, фактично, бартерна система. Той, хто жив у СРСР, пам’ятає: у крамницях нічого не було, але в холодильниках у всіх все було. При цьому предметом обміну були не лише товари, а й послуги, посади, можливості тощо. Це і є те саме наше «те, що є»: люди, хоч трохи відпущені на волю, своїми зусиллями створили самоорганізовану систему, впоратися з якою не могла найбільша держава у світі.

Тепер переходимо до моделей і того, «як має бути». Коли СРСР почав розвалюватися — у тому числі й завдяки системі блату — навчені моделями економісти почали говорити про «перехід до ринку», «введення ринку» і тому подібне. Це і є наше «як має бути». І оскільки іншої мови, крім мови соціальної інженерії, для таких дій немає, люди повірили в те, що таке завдання дійсно існує. Неправильна мова, або, що майже те саме, відсутність адекватної мови, дозволила людям не помітити — а точніше, не надати належного значення — тому, що вони самі без жодної команди створили явище грандіозного масштабу: у величезній країні змогли налагодити процес добровільного, альтернативного державі обміну (зауважу — досить ризикованого з точки зору звичайної економіки). Тому ніхто не зупинив «реформаторів» і не сказав їм, що СРСР уже практично «перейшов до ринку» абсолютно природним шляхом, і тепер усі покращення полягають у тому, щоб прибрати залишкові перешкоди на шляху добровільної діяльності людей. Звісно, це завдання, будь воно дійсно поставлене, дуже непросте. Але воно диктувало б зовсім інші рішення, ніж ті, що були реалізовані наприкінці 80-х — на початку 90-х під впливом ідеї «введення ринку». І думаю, ми б не переживали нинішніх економічних конвульсій і не сумували б перспективам конвульсій майбутніх.

Думаю, нам усім потрібно почати позбавлятися від слів та конструкцій, породжених соціальною інженерією та ідеєю покращення. Ось, наприклад, етатисти люблять хихотіти з приводу поширеного виразу «ринок сам по собі все розставить». Нібито, ідіотські ліберали вірять у диво невидимої руки, яка якимось незбагненним чином раптом сама по собі все зробить добре. А ви замініть слово «ринок» словом «люди» — і все стане на свої місця. Адже справді: дія ринку — це результат діяльності мільйонів незнайомих один з одним людей. Їхні зусилля невидимі, тому вони не координуються з одного центру, про них не повідомляє телебачення і не пишуть газети. Але ці зусилля у сотні тисяч разів потужніші, не кажучи вже про ефективність, за ті цілеспрямовані та розрекламовані дії, які докладає будь-який уряд. Метушлива праця мільйонів — ось що лежить в основі ідеї «невидима рука сама по собі розставить». Замінили одне слово — і все стало зрозуміло. «Люди розставлять все на свої місця». Це навіть якимось чином очевидно.

І на завершення — про віру. Невже ж може бути так, щоб у всьому цьому не було певної аксіоми, яка б потребувала лише віри? Напевно, це так. І якщо вже говорити про віру, то я вірю в те, що люди завжди і всюди з усією можливою спритністю та винахідливістю прагнуть досягти власних цілей, як вони їх розуміють у поточний момент часу. Ось у це я вірю. А ви?