Автор цих рядків ні в якому разі не вважає себе експертом з турецьких справ. Зате певною мірою я можу вважати себе експертом із питань держави — з того, звідки вона береться, чим дихає і чим живе. Не знаю, чим закінчаться турецькі події: можливо, народ просто заспокоїться і розійдеться по домівках, а можливо справа дійде до революції та повалення Ердогана. Але, чим би не закінчилася справа, на прикладі цих подій видно, як держава може втягнути в себе народний протест, перемолоти його і стати ще сильнішою.
Проте почну з банального твердження: Туреччина — дуже різноманітна країна з великим і дуже конфліктним минулим і теперішнім. У політичному сенсі вона являє собою практично весь спектр потенційних конфліктів — національних (турки — курди-вірмени-греки), міжконфесійних (мусульмани-християни), цивілізаційних (ісламісти — кемалісти), конфліктів способу життя (тринадцятимільйонний Стамбул проти туристичного села) і так далі.
І ось в такій країні існує держава, яка, взагалі-то, нічим не обмежена. Це одразу впадає в очі при читанні турецої конституції. Три статті присвячені тому, що людина, власне, вільна, але коли треба — невільна. Вони називаються «обмеження основних прав і свобод», «заборона зловживання основними правами і свободами» та «призупинення здійснення основних прав і свобод». Все, що проголошує турецкая конституція, може бути обмежене законом або, ще гірше, визначатися законом. Турецкая конституція — це втілення мрії етатиста. Звичайно, я далекий від твердження, що конституція створює державу і визначає її лад. Скоріше, справа полягає навпаки. Я лише стверджую, що будь-яка конституція може дуже багато сказати про країну й державу. Наприклад, українська конституція, яка, як помилково вважає більшість українців, «не виконується», чудово описує ситуацію, в якій ми з вами процвітаємо, і пояснює, чому інакше й бути не може. Але ми відволіклися від теми.
Як мух приваблює гній, так необмежена держава приваблює провокаторів, маньяків, осіб, що страждають комплексами неповноцінності, — тобто політиків. У країні, де намішано безліч приводів для конфлікту, вони отримують справді безмежне поле для експлуатації цих конфліктів у своїх цілях, розпалювання їх і створення нових. Якщо держава може все, то вона може й «вирішити» будь-який конфлікт — цю ідею завзято пропагують політики всіх кольорів і відтінків, і в неї вірять наївні виборці.
Насправді держава нічого не може, «остаточна перемога» якоїсь однієї сторони неможлива, і особливо в умовах необмеженої держави. Ця класика жанру про Фродо Беггінза і Кільце во стократ раз з усією переконливістю ілюструється прикладом Туреччини. Судячи з усього, нинішню конституцію приймали кемалісти «під себе». У перших рядках цього тексту згадується «безсмертний лідер і неперевершений герой Ататюрк». Автори сподівалися, що необмежена держава дістанеться тільки їм. Більше того, вони всіма силами прагнули закріпити статус-кво, оголосивши початкові статті конституції незмінюваними.
Проте це зовсім не зупинило хитрого Сарумана — Ердогана. Усі довгі роки, поки він перебував у політиці, він займався повзучою ісламізацією Туреччини, вирощуванням своего вічно-зеленого електорату. І ось тепер колечко в нього.
Діяльність Ердогана, озброєного тепер Кільцем Усевладдя, давно викликала невдоволення, що й прорвалося назовні. І я б нічого не писав про це, якби турецкі події були лише черговим обертом політичного колеса. Але справа полягала не зовсім так. Виступи в Стамбулі мали антиполітичний характер. Так, Ердоган був їхньою причиною, але спрямовані вони були проти системи. Партії зі своїми прапорами не допускалися на акції. Турки всіляко підкреслюють єдність, що виникла між ними, і це теж дуже важливий антиполітичний момент. Люди не вимагали «соціального захисту», «підвищення зарплати» або чогось іншого зі стандартного набору політичних гасел. Вони хотіли, щоб їх нарешті залишили в спокої, що є найстрашнішою антисистемністю і найбільшим злочином проти держави.
І ось тепер ми бачимо, як система намагається взяти гору. Коли Ердогану не вдалося оголосити мільйони протестувальників неіснуючими, він почав повертати конфлікт у рамки легального політичного процесу. У цьому йому допомагають політичні партії і, особливо, радикали типу комуністів, які не хочуть упускати таку нагоду і всіляко прагнуть упхнути свій партійний прапорчик у телевізійну картинку. Як тільки прапорців стане достатньо багато, справу можна вважати вирішеною на користь системи.
Та й хто такі вуличні демонстранти? Просто люди. Система не розмовляє з людьми. Демонстрантам доведеться якось «легалізувати» себе, створити рух або партію, а це означає прийняти правила гри системи і почати працювати на неї.
Нарешті, які політичні вимоги можуть висувати протестувальники? Відставку Ердогана? Але це означає нові вибори, на яких… переможе партія Ердогана. Навіть якщо раптом випадково на них переможе млява й пригнічена турецкая опозиція, це нічого не міняє. Просто політичне колесо здійснить ще один оберт.
Нарешті, можна «захопити владу», тобто не вступати в політичний процес, а просто вигнати Ердогана з офісу й оголосити владою себе. Однак, знову ж таки, доведеться або встановлювати диктатуру, або призначати вибори. Захоплення влади — це тріумф влади. Колесо закрутиться знову, з новими силами й ентузіазмом.
Загалом, висновок такий. Сучасні масові протести все частіше за своїм характером (а не за цілями чи намірами учасників) спрямовані проти існуючої політичної системи. Але вони не можуть її скасувати. У кращому разі вони здатні призвести до косметичного ремонту, у гіршому — перезавантажити систему, після чого вона починає працювати ще жорстокіше. Держава надійно ізольована від людей, і їхня воля, висловлена то на виборах, то на масових акціях протесту, не здатна змінити державу — все це, в підсумку, лише йде їй на користь. Тому, якщо ми хочемо, щоб «ці козли» перестали лізти в наше життя, нам потрібно шукати дорогу до Ородруїну.