Традиційним способом інфляції є виробництво фідуціарних засобів обігу («фальшивих грошей») банками з частковим резервуванням (див. главку «часткове резервування»). Хоча такі кризи відомі з XIV століття, найбільшого поширення та сили вони набули починаючи з XIX століття. Те, що кризи отримали регулярний характер («торгові цикли»), пов’язано з особливостями їх «запуска» та перебігу. Починаються вони з кредитної експансії — коли банки, скорочуючи норму резервування, видають у кредит усе більше коштів з рахунків до запитання, тим самим створюючи фідуціарну грошову масу. Це здешевлює кредит і змушує інші банки слідувати прикладу банку-експансіоніста, інакше вони не зможуть залучити нових позичальників. Ця обставина створює своєрідну хвилю дешевих кредитів, яка й називається кредитною експансією.
Зниження ставки відсотка (якщо говорити про її іпостась у вигляді позичкового відсотка) в економіці можливе при зростанні заощаджень, тобто тоді, коли збільшується кількість людей, що бажають дати гроші банку в кредит (зробити «строковий внесок»). У нормальній ситуації це буває ознакою зростання багатства та заощаджень (тобто збільшення кількості штанів і чобіт або зниження грошового попиту на них). Однак у нашому випадку здешевлення кредитів є наслідком зростання грошової маси. Оскільки штанів і чобіт від зростання грошової маси більше не стає, то розширенню виробництва, яке починається в умовах штучно занижених відсоткових ставок, просто нема на що спертися — немає ресурсів. Ринок сприймає зниження ставки як ознаку достатку (а по-іншому він не може сприймати), але насправді виросла тільки грошова маса. Підприємці роблять помилки в розміщенні зусиль і ресурсів. Потім починається зростання цін, біганина за новими кредитами, які раптом починають зростати в ціні, і т.д. і т.п. Загалом через деякий час усі ці починання лопаються.
Звичайно, механіка кризів досить складна, вона детально описана й вивчена «австрійською школою» (наш криз 2008-го збігся буквально за всіма пунктами з «австрійським» описом стадій кризи), однак важливо, що переважна більшість криз (крім тих, що спричинені війнами або природними катастрофами) має одну й ту саму природу — кредитну експансію фідуціарних коштів.
У XIX столітті кризи були короткими (золото зупиняло кредитну експансію), і збитки від них отримували ті, хто більше ризикував. Потім центральні банки взяли під контроль управління банківськими резервами, тобто емісію фідуціарних грошей. Це не тільки не допомогло, але зробило все значно гірше. Кризи нікуди не поділися, вони стали значно руйнівнішими й тривалішими.