Нещодавно в «Фейсбуці» натрапив на вислів: «Важко боротися за щастя народу проти його волі». І відразу згадався «Амаркорд» — та сцена, де один італійський фашист нарікає іншому: «Вони не розуміють, що все це — заради їхнього ж блага!». Ця сцена свого часу змусила мене серйозно замислитися. На дворі бушувала перебудова та гласність, і всі навколо боролися за народну справу. Моє питання було таким: де проходить межа між «неправильним» втручанням — тим, що втілювали феллінієвські фашисти (і, як згодом з’ясувалося, радянські комуністи) — та «правильним» втручанням чесних, безкорисливих, навіть ліберальних доброхотів?
Тепер я твердо знаю: у політичному житті такої межі не існує. Нацисти, фашисти, комуністи, феміністки, борці з курінням та ожирінням, захисники мови й культури, протекціоністи, «зелені» — і всі без винятку партії абсолютно однакові за своєю головною суттю. Усі ці люди борються за ваше щастя проти вашої волі.
І ось що цікаво. Я аж ніяк не проти доброхотства — і навіть не проти ентузіастів-громадівників. Більше того, я категорично «за». Боріться за права жінок, проти прав чоловіків, захищайте китів та чорношкірих, вивчайте «Хорста Вессселя» та ходіть строєм — але, будь ласка, за двох умов: добровільно та за свій рахунок. Переконуйте нас, що курити шкідливо, що жінки кращі за чоловіків, і так далі. Якщо виявитесь переконливими, я можливо приєднаюся до вашого руху або пожертвую йому гроші. Сам. Особисто. Добровільно.
Але коли ви виносите всі ці ідеї в політичну площину, коли виходите з ними на вибори — все радикально змінюється, і ви всі стаєте фашистами, навіть не усвідомлюючи цього. Адже «вийти на вибори» означає якраз відмовитися від переконання, від добровільності та від згоди інших людей на ту поведінку, яку ви вважаєте правильною. Бо мета виборів — отримати доступ до машини примусу, яка змусить інших чинити так, як хочете ви. Зміст політичної риторики тут уже не має значення. У цьому сенсі глибокодумні «економічні» міркування про те, як нам організувати «індустріальну політику» або правильно використати «експортний потенціал», нічим не відрізняються від екзальтованих гасел на кшталт «кожній бабі — по мужику». І те, й інше передбачає насильство одних людей над іншими замість добровільного приєднання до тієї чи іншої практики.
Ну, а тоді спитають мене: з чим же виходити на вибори? Ось це справді правильне питання. Демократична держава — це пастка егоїзму. Бо борці за народну справу, які намагаються пройти на вибори або, ховаючись за «громадські організації», вимагають від держави ухвалення різних «правильних» законів, насправді грають на найзліснішому та примітивному егоїзмі. Вибори, політичне життя й держава загалом — це універсальна відповідь на питання: «Як змусити людей робити те, що я хочу, не докладаючи при цьому зусиль?». Усі знають як. Потрібно просто ухвалити правильний закон. Єдина незручність — у кожного своя думка щодо того, який саме закон правильний, і цей, так би мовити, «спір» і становить зміст «політичної боротьби». Здавана простота розв’язання питання «як зробити інших людей зручними для мене» мобілізує людський егоїзм і знову й знову спрямовує його на вибори. Бо справді: якщо вибори визначають, хто керуватиме машиною примусу, то виходити на них можна лише з ідеями про те, як примусити когось до чогось. Справді геніальна схема. Якщо замислитися про спосіб самозбереження машини примусу, важко придумати щось ефективніше.