В історії з розколом парламенту, яку багато хто вже оголосив «державним переворотом», найважливішою мені здається, так би мовити, системно-історична складова. Про поточну політику, думаю, напишуть ще багато, мені ж видається більш значущими ті міркування, які так яскраво ілюструє те, що відбувається, і які, як я вважаю, можуть стати в пригоді як висновки на майбутнє.
Що глибше занурюєшся в історію сучасної політичної машини, то очевиднішою стає невідповідність її «технічного завдання» тому, як це влаштовано і як це реально працює. Тих, хто цікавився цим питанням, думаю, завжди відвідувала думка про певну штучну сконструйованість того, що в наші дні називають «демократичною моделлю». Тобто поділ влад, окремо обирані законодавці, виконавці та судді виглядають у ній як плід певного конструктивного розуму, який приписав їм певні функції та інтереси й заздалегідь спланував найкращу з можливих конструкцій. Зрозуміло, що в житті такого бути не може. І, як виявилося, такого, дійсно, ніколи не було.
Якщо ви витратите певний — на жаль, мені знадобилося чимало — час на вивчення того, звідки що взялося в цьому питанні, ви виявите, що сучасний парламентаризм є не що інше, як плід карго-культу. Саме так, як ми сьогодні намагаємося інсталювати у себе західні інститути, так парламентаризм був запозичений революційними французами у Британії і вже від французів розповсюдився по всій іншій Європі та світу. Зрозуміло, що представницькі органи існували у тій самій Франції та багато де ще — у даному випадку йдеться про спробу вичленити та запозичити принципи абсолютно конкретної системи, що сформувалася в Англії після Славної революції.
Саме результатами зусиль французьких діячів, що захоплювалися «британськими свободами», ми зараз і маємо щастя насолоджуватися. Правда, коли ми звертаємося безпосередньо до предмета їхніх зусиль, ми не тільки не виявляємо там нічого схожого на нашу систему — ми бачимо там дещо абсолютно протилежне.
Почнемо принаймні з того, що король в Англії (тобто виконавча влада) не мав гарантованого бюджету. Король мав власні доходи — у XVIII столітті їх видавали йому практично у вигляді фіксованої зарплати, — але на будь-який чих він мусив просити грошей у парламенту, для чого ще потрібно було зібрати останній. І далі — увага! — якщо парламент схвалював ці витрати, потрібно було шукати джерела фінансування, тобто вводити нові або переглядати старі податки. Відповідно, зміна податків не могла не позначатися на настроях виборців. Порівняйте це з повністю протилежною системою, прийнятою тепер у нас, коли держава отримує гарантований дохід від податків і потім ділить його на власний розсуд. Очевидно, що в першому випадку влада перебуває під найефективнішим — фінансовим — контролем, у другому вона практично безконтрольна.
Але головне навіть не в цьому. З’ясовується, що «поділ влад» полягає не в тому, що існують «галузі влади», які всі є частинами однієї держави. Поділ влад полягає в укоріненості судової касти з одного боку та в тому факті, що палати парламенту представляють реально існуючі влади, що перебувають поза парламентом, тобто громади та аристократію. Парламент є лише місцем зустрічі всіх цих влад, не парламент надає їм владу — вони лише «приносять її із собою». Саме постійний опір аристократів і громад спробам зростання королівської влади, підкріплений фінансовим контролем діяльності останнього, і є справжнім джерелом «британських свобод», які потім привели до промислової революції, «майстерні світу», капіталізму, розквіту науки, «права Британії морями», виграних світових воєн, Бітлз і Гаррі Поттера.
Французькі революціонери все зробили навпаки. Спочатку вони знищили всі влади поза центральною — тобто знищили аристократію та привілеї провінцій і міст. Потім вони наділили органи державної влади, включаючи парламент, власною версією народного суверенітету, яка означала, що якщо ти парламент, то ти нібито є замінником всього народу в даний момент і, отже, можеш витворяти все, що хочеш. Власне, саме це революціонерам і було потрібно. Тобто британська модель, яка дійсно «склалася сама собою», була налаштована на постійний контроль та обмеження держави в інтересах суспільства, французька ж була штучно виведена для утримання та розширення політичної влади тих, хто в даний момент її використовував.
І знаєте, що цікаво? Про цю обставину знали ще в той момент, коли це все відбувалося. Багато авторитетних діячів на кшталт Токвіля чудово розуміли, що відбувається.
І що? І нічого. Зауважимо, що революція і всі породжені нею нібито надзвичайні обставини, які, як пояснювали, вимагали певних особливих повноважень, закінчилися, а системка і супроводжуючі її ідеї прижилися — і ще як. Більш того, та ж британська модель, нібито що послужила її прототипом, згодом сама пала жертвою нової системи.
Все це знову ж говорить про те, що виживає лише те, що вигідно державі. Ну, а наша влада цінна в цій історії (не втомлюся це повторювати) тим, що охоче і навіть з вогником демонструє його справжню природу. «Ой-ой-ой!» — кричить прогресивна громадськість, — «як же конституція, закони, регламент! Вони ж їх не виконують!» А вони й не повинні, ось у чому справа. Унтер-офіцерська вдова сама себе не висіче. Мюнхгаузен сам себе за волосся з болота не витягне. Якщо в суспільстві немає реальних влад поза політичною системою, то буде так, як є. Парламент буде штампувати закони для виконавчої влади навіть на галявині в лісі або в «телефонному режимі», не тому, що в ньому засіли донецькі і всі вони плюють на регламент і закони, а тому, що така його природа. І вирішення питання полягає не в тому, щоб просто замінити донецьких на антидонецьких, а в тому, щоб створювати влади поза політичною системою.