Не знаю, як там читачі, але автор ніколи не пов’язував особливих надій із «перемогою Майдану». Тобто, я ніколи не думав «ну ось скинемо Януковича — і заживемо!» Ні. Я чудово розумів, що від того, хто захопить владу, мало що залежить, оскільки проблема — в самій «владі».
Чесно кажучи, головною моєю надією була неминуча пауза — річна, а то й дворічна. Поки, з одного боку, «революційна» влада розбирається з попередниками і ділить бабусин сервіз, а з іншого — поки публіка пам’ятає, що привело її на Майдан, і готова щонайменше крутити дурні у відповідь на домагання революціонерів на її кишеню. Така пауза була в 2005-му році, і публіка її благополучно проспала, переклавши тягарі турбот про себе на товариша Ющенка. Зараз, думав я, народ поумнішав, ціна перемоги висока, та й у ході самого Майдану люди активно застосовували ті практики, у яких, як мені здається, і полягає наше майбутнє.
Проте ніякої паузи не сталося — стався Путін, Крим і постійна загроза війни. Ця ситуація небезпечна двома моментами. По-перше, вся увага публіки прикута до Путіна і його війни. Ніхто не знає, що буде завтра, а тому діяльність, розрахована на довгий термін, та ще й спрямована на зміни, попитом користуватися не буде. По-друге, держава, звичайно ж, на повну котушку використовує момент у своїх інтересах, роблячи те, до чого, будь умови мирними, у неї б ще не скоро дійшли руки. Після Майдану ми з вами вже втратили чимало свобод — одні вчорашні поправки до законів про те, як правильно любити Батьківщину, дуже багато чого варті.
Може здатися, що справи наші досить погані. Однак це не зовсім так. Був би я релігійною людиною, я б сказав, що Господь дарма не посилає нам всяку гидоту, і раз так, то потрібно спробувати побачити, у чому ж користь від того, що відбувається. Тут, звичайно, я ні на що не претендую, я розглядаю те, що відбувається, виключно зі своєї дзвіниці, і з цієї дзвіниці видно тільки процеси, пов’язані з діяльністю держав. І ось із цієї точки зору спостерігаються цікаві речі.
Так уже сталося, що українці, окрім власної волі, періодично опиняються в авангарді антибюрократичної, а ширше — антиполітичної революції, яка набирає все більших обертів. Ця революція поки що мало усвідомлена самими учасниками, найголовніше — що в неї поки що немає своєї мови, вона намагається говорити на існуючій політичній мові, і виходить це дуже смішно і страшно. Можна довго пояснювати, чим ці процеси відрізняються від попередніх революцій, прошу лише звернути увагу на їхню явну антиполітичну спрямованість («ми не віримо жодним політикам!») і фактичне розчинення політичної системи координат (праве-ліве тощо), коли ви намагаєтеся їх описати. Принципово, уже цих двох моментів було б достатньо, щоб говорити про явну новизну, але їх, звичайно, більше.
Так от, як сказав днями товариш Караганов, «в Україні за 20 років так і не виникли державотворчі еліти». Це дуже важливе спостереження, навіть незважаючи на те, що з ним гаряче погодиться більшість читачів цієї колонки. При цьому в нас є цілком елітні підприємці, лікарі, вчені і навіть системні адміністратори, а от із «державотворчою» елітою не склалося. Ось у цьому місці й полягає користь Путіна з його війною. Адже дотепер, погодившись із Карагановим, наша прогресивна громадськість негайно бігла створювати «державотворчі еліти». Нічого у неї, звичайно, не виходило, і вона тяжко страждала від цього. Путін же чітко дає зрозуміти, що політична повістка дня закрита. Простіше кажучи, поруч із Україною є Мордор, начальство якого ніколи не погодиться з тим, щоб Україна була в ЄС або в НАТО. Мало того, Мордор бажає під виглядом федералізації розділити Україну так, щоб східні «проросійські» регіони могли блокувати бажання прогресивної громадськості. Або війна.
Як би далі не розвивалися події, варіант «нас прийняли куди треба і зробили нам добре» в осяжній перспективі виключається. Виключаються й проміжні варіанти на кшталт «до влади прийшла молода команда реформаторів і тут таке почалося». Якщо подумати, то в політичній повістці залишається тільки сум і безвихідь.
Загалом, давно пора зрозуміти: якщо дотепер не склалося державотворчих еліт, то, мабуть, це не дарма. Щось у повітрі, напевно. А якщо замислитися про те, що цим елітам — там, де вони є і процвітають — уже давно нічого запропонувати, стає ще цікавіше. І, нарешті, згадавши про те, що на рахунку українців уже два майдани, другий із яких (та й перший, загалом, теж) був явно антиполітичним, можна дійти висновку, що «державотворчих еліт» у нас немає не випадково. Більше того, у цьому — величезна перевага українців перед народами, у яких вони є і глибоко окопалися; у цьому — наша надія.
Тому давайте вже завязувати з політичною повісткою дня. Вона померла, про що нам і доповів товариш Путін. Давайте переходити до повістки дня, яка визначатиме обличчя майбутнього світу, — до повістки дня добровільних взаємодій і добровільних асоціацій, повістки дня, яка не визнає жодного втручання в ці взаємодії, під яким би соусом воно не подавалося.