Читачі ще пам’ятають заяву Путіна про те, що Київ можна взяти за два тижні. Багато хто сприйняв це як браваду, порожню погрозу. Насправді, якщо сильно захотіти, столицю можна захопити значно швидше — за кілька днів, завдавши хорошого удару з півночі. За нинішнього стану української армії це не така вже й складна задача. Усе питання в тому, навіщо це робити, і той факт, що Київ поки що не атакують, свідчить про досить специфічну властивість цієї війни з Росією.
Справа в тому, що Путіну потрібне не захоплення території — йому потрібне прийнятне політичне рішення. «Захоплення», й усе інше, — лише засоби для цього. Причому це рішення стосується конфлікту між Росією та якимось (відомим одному Путіну) «Заходом». Україна для нього — просто знаряддя в цьому конфлікті. Тому для Росії вкрай важливо, щоб результати війни визнав Захід. «Повернення України в орбіту Росії» — ось мета цієї війни. Тобто, звичайно, можна тут усе розбомбити, розфігачити і «захопити Київ», але від цього не виникне «нового місця Росії у світі», й Україна не зможе «повернутися в орбіту». Усі ці «місця» й «орбіти» з’являться лише за однієї умови: коли визнана Заходом українська влада погодиться на мир на умовах Путіна.
Інакше кажучи, головним об’єктом атаки є не «Україна», а її державна «еліта». Ескалація конфлікту (яка цілком може дійти до масованих бомбардувань міст, «захоплень Києва» і відкриття ядерних валізок) безпосередньо пов’язана з готовністю української влади чинити опір. І саме в цьому полягає наша з вами головна проблема — якщо ми не хочемо жити при Путіні. Зауважу: якби Росія воювала з українцями, тобто якби міноборони сказало: «ось вам ключі від складу, а ми підемо», — то жодних шансів у Росії не було б взагалі, оскільки українці не втихомирилися б, поки не вибили б окупантів з території.
Я в курсі, що зараз подумала більшість читачів, але повірте: усі ці танки й навіть «танкові колони», усі ці літачки й навіть ракетки — не головна проблема. Складноорганізована структура (суспільство) за інших рівних завжди «перемагає» просту структуру (армію). Питання саме в цих «інших рівних», тобто, грубо кажучи, в тому, наскільки суспільство готове чинити опір. На мою думку, воно цілком готове, і справа тут навіть не в кількості добровольців, готових воювати, а в кількості людей, які думають інакше, ніж більшість росіян.
Перемога у війні досягається не в змаганні «хто більше підбив танчиків», а завданням противнику неприйнятної шкоди — неприйнятної насамперед політично. І все тут зводиться до питання: хто шукатиме й пробуватиме різні способи завдати цю шкоду — «ринок», тобто безліч незалежних і зацікавлених у кінцевому результаті людей, чи начальство, якого хвилює лише звітність (підбиті танчики й зайняті міста)?
Все це ось до чого. У міркуваннях про військове протистояння більшість несвідомо виходить із припущення про «тотальну війну» і тому легко лякається цифрам, що демонструють перевагу російської армії над українською. Звідси недалеко до висновку про марність опору та необхідність «шукати дипломатичні способи вирішення» — що зазвичай є евфемізмом для слова «здаватися». Однак ніякої тотальної війни немає, оскільки (поки що) метою Путіна є капітуляція українського керівництва, а не фізичне знищення України. Крім того, навіть у разі масштабної війни в Росії дуже мало шансів проти українського громадянського суспільства — причому тим менше, чим менше цьому суспільству заважатиме держава. Тож коли чуєте пропозиції здаватися, подумайте про те, що жодних об’єктивних причин для цього немає.