Хочу звернути увагу читачів на один момент. У всіх розмовах щодо нинішнього політичного кризису фігурує «економічна складова». Вона, у свою чергу, неодмінно включає певну суму грошей, яка саме зараз — хоч в око стрельни — потрібна урядові, інакше… і далі йдуть варіанти. Цією потребою у грошах пояснюються і метання Януковича, і все, що з цього випливає.
Саму цю потребу сприймають як цілком об’єктивну річ, що існує незалежно від держави та конкретного уряду. Якщо хтось і висловлюється з цього приводу, то хіба в тому дусі, що «наші б до такого не довели» або «наші б із таким завданням упоралися краще».
Насправді ж, ніякої «об’єктивності» тут немає й близько. По-перше, йдеться про державні видатки, тобто, зрештою, про наші з вами гроші, витрачені на те, що держава вважає своїми потребами. У якій би формі не здійснювалося їхнє фінансування — внутрішніми чи зовнішніми позиками, податками чи інфляцією, — все це наші і тільки наші гроші.
По-друге, якщо ми почнемо розбиратися, куди держава витрачає наші гроші, то не знайдемо там нічого, що не могло б існувати без її участі. Наприклад, сакральна для українців «соціалка» насправді не винайдена державою. Вона радше ним привласнена. Ні Бісмарк, ні Ллойд Джордж на початку XX-го століття ніколи не приховували, що державне соціальне страхування, яке вони «впроваджували» у своїх країнах, було потрібне їм для суто політичних цілей. Суть «впровадження» полягала, фактично, у націоналізації та витісненні з ринку тих структур громадянського суспільства, що там існували. Ну а коли ці політики вирішили свої поточні завдання, державне соціальне страхування не зникло — бо стало зручною формою політичного контролю, що забезпечує отримання на виборах голосів тих, хто є одержувачем державної «допомоги».
Тобто замість того, щоб міркувати на тему «де б я взяв грошей на місці Януковича», ми мусимо насамперед поцікавитися, а для чого вони йому потрібні. І очевидним розв’язанням проблеми є не пошук місця, де б можна було позичити ще грошей (повертати які, повторю, доведеться нам), а скорочення державних видатків. Якщо вам не вистачає двадцяти мільярдів — скоротіть видатки на двадцять мільярдів. Ото має бути відповідь представників громадянського суспільства. Продавайте. Продавайте свою «безкоштовну» медицину та «безкоштовну» освіту, за які ми платимо і податками, і різними формами хабарів (разом із продажем зникнуть і відповідні міністерства), скорочуйте чисельність бюрократії, переводьте пенсійний фонд до бюджету, повертайте пенсіонерів у родини в обмін на податкові пільги — ось очевидні рецепти. І реалізувати це все не просто, а дуже просто; усі труднощі тут лише технічного характеру.
Для того, щоб щось змінити у ставленні до держави, бюрократії та всіх напастей, які вони несуть, ми спочатку мусимо перестати думати, як вони, перестати ставити себе на їхнє місце і сприймати їхні інтереси як свої. У більшості випадків наші інтереси не просто не збігаються з їхніми — вони прямо протилежні. Тому, коли ви чуєте про те, що державі не вистачає ваших грошей для виконання якихось функцій, відповідь має бути простою й зрозумілою — продавайте!