Фальшивомонетництво — класичний приклад привласнення прибутку та перекладання витрат на інших. Фальшивомонетник не вносить жодного внеску в процес створення багатства: він видає за гроші те, створення чого коштує йому значно менше, ніж зусилля, які б він витратив, щоб заробити ці гроші на відкритому ринку. Оскільки цими грошима користується безліч людей, витрати лягають на них — доти, поки вони приймають фальшиві гроші за справжні.
Держава чинить точно так само. Вона виробляє грошові одиниці, які не були зароблені і не були видобуті — на відміну від золота, срібла чи біткойнів.
Держава чинить так, тому що вона завжди прагне розширювати свою владу. Це розширення відбувається різними шляхами, але більшість із них вимагають грошей. Ведення воєн, фінансування «соціальних програм» — усе це потребує коштів, яких у держави зазвичай немає. Податки мають свою межу, до того ж їхнє зростання не знаходить схвалення з боку широких мас. А виробляти гроші з повітря — чудове рішення, відоме з сивої давнини.
Саме можливості фальшивомонетництва — від псування монет у давнину та середньовіччі до вишуканих операцій центробанків у наш час — є причиною появи сучасної фінансової системи. Легалізація часткового резервування, паперові гроші, центральні банки — все це кроки на шляху до отримання грошової монополії. Сама монополія, до того ж примусова, є тут головною метою, адже лише вона дозволяє в повній мірі використовувати фальшивомонетництво. Уявіть собі, що монополії немає і уряд — це просто один із агентів, що здійснює емісію власної грошової одиниці, а паралельно обертаються гроші інших виробників. У такій ситуації ринок швидко відреагує на спробу необґрунтованої емісії, і люди відмовляться від державних грошей. Лише примусова монополія, яка зобов’язує мешканців певної території приймати державні гроші, робить державне фальшивомонетництво максимально прибутковим.
Зрозуміло, що реалізація цієї політики може бути різною — від відчайдушного Зімбабве до обережного (у минулому) Бундесбанку. Однак усі держави «роблять це». Витрати від такого фінансування, як і у випадку податків, несуть піддані держави, але в загальному випадку, коли справа не доходить до гіперінфляції, широка публіка не здатна розпізнати причини й наслідки. Більш того, назвавши інфляцією зростання цін, а не зростання грошової маси, держава спрямувала незадоволення людей проти «буржуїв», «торговців» та інших своїх «природних ворогів».