Два тексти про специфіку української моделі — «праві посадки» і про те, яку роль відіграє те, що ми звикли називати «політичною опозицією»
Донецька влада позначилася безпрецедентною активністю в арештах і посадках великих і не дуже великих чиновників. Нещодавно Генеральний прокурор оприлюднив цифри й факти щодо кримінальних справ, порушених проти різного роду діячів попередньої адміністрації. Цифри вражають. Усі ці арешти цілком можна назвати масовими — дотепер в Україні такого ніколи не було.
Механіка посадки
«Право посадки» — один із головних економічних механізмів в Україні та в подібних до неї країнах. Відкриття кримінальних справ — законний і шанований спосіб «конкурентної боротьби», ну, а якщо справа доходить до «посадки» — це означає, що конфлікт перейшов із невинної площини економіки на особистості. Важко знайти підприємця, якому ніколи не погрожували відкриттям кримінальної справи.
Наші чиновники, як відомо, — це ті самі підприємці, причому часто в буквальному значенні слова. Кримінальні справи, якими вони погрожують «звичайним» бізнесменам, є або способом добування ресурсів для власного «бізнесу», або, для зовсім уже лінивих, — банальним вимаганням і рекетом.
Як бачимо, право відкриття кримінальних справ — це дуже цінна послуга. Тому в нашій країні нею володіють практично всі відомства й усі чиновники, включно з прибиральницями Міністерства культури.
Щоб цінність цієї послуги була на висоті, необхідно демонструвати її дієвість, тобто постійно когось саджати. Зазвичай для цієї мети використовують «пиріжкових злодіїв» — якихось учителів чи лікарів, яких героїчно затримує на хабарі в 100 гривень полк ОМОН за підтримки авіації, танків і артилерії. З економічної точки зору регулярні посадки невинних — це своєрідні інвестиції у власність.
Суспільний договір
Причиною існування соціальних феноменів є діяльність людей. Простіше кажучи, якщо щось існує, то це тому, що хтось цим користується. Наше суспільство засноване на праві сильного відбирати в слабкого і праві слабкого красти в сильного. Можна припустити, що «право посадки» відіграє в ньому стримувальну роль. Це своєрідний механізм «соціальної справедливості», що забезпечує стабільність. Ти можеш грабувати скільки завгодно довго, але ніщо не робить тебе невразливим для «права посадки». Саме собою право посадки, подібно до ядерної зброї, є своєрідним стримувальним соціальним фактором. Насправді мало хто, особливо з чиновників, опиняється у в’язниці. Справа зазвичай закінчується відкриттям кримінальних справ або навіть погрозою такого відкриття. «Посадка» є водночас і зброєю нападу, і зброєю захисту. Про це знають усі, і практика постійно підтверджує це знання. Тому «право посадки» — найважливіша частина нашого суспільного договору (див. стт. 4, 5 «реальної конституції»).
Я спеціально говорю про суспільний договір, щоб підкреслити: «право посадки» — це не лише юридичний чи адміністративний феномен, а насамперед соціальний феномен, потрібний цьому суспільству тут і зараз. Зазначимо, що «право посадки» засноване переважно на феномені «економічних злочинів», які з погляду права є абсолютним нонсенсом. Це типовий «злочин без жертви». Держава оголошує себе постраждалою, починає переслідування за допомогою державних органів і вирішує справу в державному суді. Загалом це називається «беззаконня», оскільки один із основоположних принципів права говорить: ніхто не може бути суддею у своїй справі.
Так-от — якби «право посадки» не було соціально важливим, його б давно ліквідували разом із відповідним законодавством. «Право посадки», засноване на пишному юридичному позитивізмі комуністичних часів, безсиле проти аргументів, і за наявності політичної волі від нього можна запросто позбутися. Але за 20 років незалежності я не чув від численних правозахисників і демократів нічого проти цього права. Воно ніколи не ставало темою виборчих кампаній. Більше того, на виборах завжди отримують гарячу підтримку кандидати, які обіцяють, по суті, розширити й поглибити «право посадки». Здавалося б, від «права посадки» страждають мільйони людей, страждає економіка, але, як бачимо, вони готові страждати й надалі заради тих переваг, які, як їм здається, це право дає.
Політичні чи економічні?
Таким чином, «посадка» є частиною економічного процесу, і зазвичай її жертвами стають підприємці. Чиновники, які теж є найважливішою частиною економічного процесу, є співвласниками законів і тому потрапляють під «посадку» рідше. Проте це все одно один і той самий процес.
Зазвичай, коли на великого чиновника заводять кримінальну справу, починаються розмови про «політичне» підґрунтя. Тут важливо розуміти, про що саме йдеться і як виглядають речі насправді.
Якщо під опонентами розуміти людей, які пропонують робити речі, що відрізняються одна від одної, то, звісно ж, у нашому випадку йдеться не про політичних опонентів. З політичними опонентами наша система бореться не репресіями й посадками, а більш ефективними заходами. Люди, які були опонентами влади на початку 90-х, об’єднувалися в партії. Однак політична машина була організована так, що не потребувала партій. Насамперед тому, що вибори були мажоритарними. Усе вирішували гроші, особисті зв’язки й адміністративний ресурс. Потім, коли партії опинилися залучені до політичного процесу, система створила такі умови, що її політичні опоненти знову опинилися поза ринком. Це було зроблено насамперед за рахунок умов реєстрації та утримання партій. За часів мажоритарних виборів партії було легко утримувати, за часів партійних списків це стало фактично неможливим. Щоб зареєструвати партію, потрібно мати великі зв’язки в «адміністративній лінії», а утримання партії навіть поза виборчою кампанією просто не під силу звичайним людям. Таким чином, щоб боротися із системою (тобто бути політичним опонентом), ви спочатку мусите стати її частиною. Зрозуміло, що сенс боротьби після цього зникає.
Таким чином, у випадку посадок чиновників ідеться не про політичні мотиви. Навпаки, уся наша історія говорить: більшість «опозиціонерів» стала такими лише після того, як вони занадто зухвало поводилися щодо начальства. Найяскравіший приклад — це Паливанич (Павло Іванович Лазаренко), який став «опозиціонером», коли над ним нависла погроза посадки після того, як Кучма відправив його у відставку з посади прем’єра. При ньому перебувала деяка Тимошенко, яка, зрозумівши, що справу все одно буде погано, почала самостійну кар’єру — насамперед зрадивши Паливанича й отримавши за це посаду віце-прем’єра. Потім вона посварилася через енергетику з тодішніми тоді в силі Медведчуком і Суркісом, що й поклало початок її кар’єрі полум’яної революціонерки.
Однак я дуже далекий від твердження, що посадки чиновників, і особливо нинішні, — це, мовляв, далекі від нас «внутрішні розбірки», і що сторони просто «щось не поділили». Ця думка диктує певне ставлення до того, що відбувається, яке, з моєї точки зору, є небезпечним, оскільки працює на систему. Нехай Тимошенко нічим не відрізняється від Януковича, але це не привід для повного узурпування влади однією стороною. Поки є такі, як Тимошенко, — є конкуренція центрів влади. А поки є конкуренція — є хоч якісь шанси в справжніх політичних опонентів. Зрештою, саме конкуренція центрів влади в Середньовіччя зробила можливою свободу в Європі.
Турчинов і Юля
Ми витратили стільки часу на опис «права посадки» для того, щоб сказати тепер: нинішні масові арешти й кримінальні справи є порушенням цього права. Справа в тому, що коли йдеться про високопоставлених чиновників, «посадка» в її класичній і соціально корисній версії є останнім аргументом у довгих (і, як правило, закулісних) з’ясуваннях стосунків, пов’язаних із боротьбою за посади, вплив чи бізнес. Саме тому Ющенко і не посадив порушників виборчого закону в 2004-му. З погляду практики еліти, ці люди нічого такого не зробили для того, щоб їх посадити.
У нашому випадку нічого такого не було. Сьогодні ідеться про спробу через механізм посадки позбутися політичного конкурента (повторю — не опонента, а конкурента).
Боюся, що ця затія не тільки не призведе до бажаних для донецьких результатів, а й призведе до непередбачуваних наслідків.
Зупинімося на трьох моментах. Перший — це сама ідея посадити, якщо не Тимошенко, то хоча б Турчинова. Усі знають, що зараз великих чиновників арештовують для того, щоб вони давали показання проти Турчинова. Припустимо, у донецьких усе вийде і вони посадять Турчинова і навіть Тимошенко. Що це змінить? Поки Тимошенко жива й має бажання боротися — рівним рахунком нічого.
Донецькі так і не зрозуміли, у чому секрет Тимошенко. Вони можуть посадити всіх її соратників і відібрати в неї всі гроші, але це нічого не змінить, бо секрет Тимошенко — у демагогії. Вона просто вдало працює з тим плутаним потоком озлобленої свідомості, який живе в голові в багатьох українців. Її сила — в її виборцях. Поки будуть виборці, готові вірити, що за них хтось дивом усе вирішить, Тимошенко буде, і вона перемагатиме. Що гірше: усунення Тимошенко з арени відкриває дорогу новим, молодим і гарячим послідовникам. Перед ними є вражаючий приклад, і за наявності деякого таланту завжди знайдуться охочі йому наслідувати, причому, скоріше за все, з табору самих донецьких.
Черновецький
Другий момент — це атака на Черновецького та його людей. Тут донецькі проявляють таке саме нерозуміння реальності, як і в разі з Тимошенко. Зрозуміло, зараз їхнє завдання полягає в тому, щоб отримати повний контроль над містом, що в підсумку має об’єднати посади голови адміністрації та мера. Нагадаю: Кучма вже якось усував Омельченка й намагався зробити голову адміністрації головною фігурою, але в нічого не вийшло. Справа в тому, що Україна — відстала країна. Типовий соціальний пейзаж відсталої країни — багата (відносно) столиця й пустеля навколо неї. Життя в столиці в таких країнах є своєрідною нагородою за старанність. Причому зміст цієї старанності вже не мусить нікого цікавити. Неважливо, якому цареві служив чиновник і які в того царя були стосунки з нинішнім царем. Це не повинно нічого міняти, інакше нагорода буде непривабливою й у старанності не буде сенсу. Столиця — тобто нагорода за службу — мусить бути поза цією службою. Це означає, що в Києві повинен бути свій мер і, навпаки, не повинен бути голова адміністрації.
Який приклад для молоді!
Те саме можна сказати про стимули, які змушують людей ставати чиновниками чи «політиками». Головний стимул полягає в тому, що ця «робота» дає змогу отримати статус, страх і повагу оточуючих та міцний матеріальний достаток. Зрозуміло, що в ході кар’єри може статися всяке, але в ній існують певні правила, у тому числі й «право посадки». Якщо розумно користуватися правилами, то цілком можна дочекатися пенсії, зберігши награбоване.
Масовим відкриттям кримінальних справ і посадками донецькі порушують ці правила. Адже виникає питання: а як же тепер бути, якщо «право посадки» використовується довільно й щодо людей, які за всіма поняттями еліти ні в чому не винні? По суті, зараз влада старанно порушує суспільний договір. Це обов’язково матиме наслідки — неприємні й несподівані для цієї влади.
Донецькі, як відомо, далеко не однорідна команда. Вони прийшли до влади за підтримки безлічі різних угруповань. Думаю, зараз ці люди сильно замислюються. Поки що донецькі достатньо сильні. Але при першому ж великому прорахунку вони з подивом виявлять, що залишилися зовсім самі.