Думаю, багато хто чув про «природне право». Це ідея про те, що щось належить кожному з нас за правом народження — щось, що не можна скасувати законами та постановами в силу своєї природної сутності. Існують різні визначення цього права і різні теорії на цю тему, але в найзагальнішому випадку це «право на самого себе» або «право самоприналежності». Кожен з нас за визначенням володіє своїм тілом і своїм життям. Звідси випливає і право власності на ресурси, якими ви користуєтесь (у Римі власність вважалася продовженням вашого тіла), і ще багато чого.
Незважаючи на здавалося б абстрактний характер цієї проблеми, вона має животрепетуче практичне значення. Адже, по суті, альтернативами ідеї природного права є лише юридичний позитивізм (законним є лише те, що прийнято державними органами) або ідея про те, що право — це договір. Домінуючими уявленнями сьогодні є останні два, з акцентом на позитивізм. Тому різні кричущі державні практики, як-от «військовий призов» чи «злочин без постраждалого», виглядають в очах дуже багатьох людей законними, а отже, безболісно існують, знищуючи життя й завдаючи величезної шкоди суспільству.
Мені здається, що однією з проблем тут є та обставина, що часто прихильники природного права некоректно формулюють свою позицію. Справа часто виглядає так, що «природне право» — це деяка декларація, побажання, хотілка. Тобто ми вважаємо, що «люди вільні й рівні». А інші вважають інакше. Ось якби держава дотримувалася природного права — усі б жили добре, якби судді пам’ятали про природне право — було б чудово, а якби ще законодавці знали про нього — був би просто рай земний. Тобто в цьому сенсі доктрина природного права нічим не відрізняється від інших хотілок, і весь спір іде лише про те, чия хотілка краща.
Насправді, ситуація виглядає дещо інакше. Природне право є підставою, виявленою, знайденою post factum. Це не винахід і не хотілка. Чи мав Евклід винайти геометрію? Він лише виявив її підстави. Тобто це твердження, порушення яких робить неможливим саме існування системи.
Право існувало тисячі років, перш ніж люди замислилися про те, що ж знаходиться в його основі та чому воно працює. Те саме сталося (набагато пізніше) і з економікою. Люди відкрили (і продовжують це робити) універсальні закономірності, які лежать в основі цих явищ. І якщо ви намагаєтеся їх ігнорувати у своїй діяльності, не варто очікувати хороших результатів.
У випадку правовідносин однією з підстав є те, що називають «природним правом». Це неважко побачити. Давайте подумаємо: для якого набору ситуацій твердження типу «всі люди народжуються вільними й рівними у своїх правах» мають значення? Чи мають вони значення у спілкуванні з друзями чи з сусідами? Очевидно, ні. Все це має якесь значення лише в рамках правовідносин.
Противники природного права люблять іронізувати: «спробуй-но розкажи ведмедеві про його права». І тут вони абсолютно праві. Ведмідь не є учасником правовідносин. А от люди у певних ситуаціях — є. І природне право є фундаментом цих відносин.
Візьмемо для прикладу такий основоположний правовий принцип, як формальна рівність сторін. Правовідносини можуть існувати лише тоді, коли арбітр виходить у своїй діяльності з того, що сторони рівні в рамках тих правил і процедур, які він застосовує. Його можуть цікавити особливості (тобто нерівність) цих сторін, лише якщо вони пов’язані з суттю справи. Інакше система не працює. Ось і все.
У фундаменті ж цього принципу, очевидно, лежить уявлення про те, що ваші «я» — самостійні й рівноправні одиниці, тобто все те саме природне право з його самоприналежністю.
По суті, ідея природного права дуже проста. Твердження «людина вільна від народження» і «людина належить самій собі» та інші такого роду — це лише спроба ідеально сформулювати ту обставину, що люди незалежні від системи правовідносин, у тому розумінні, що не вона породжує їхні цілі й спрямовує їхню поведінку. Поза системою правовідносин ці твердження безглузді.