Нинішні вибори — перші, в яких автор цих рядків не брав жодної участі. Натомість я брав участь у всіх попередніх і, можу сказати, що українським виборам притаманна одна досить специфічна риса: кожні вибори тут — це остання і рішуча битва. Битва зі світовим злом, битва, в яку слід вкласти всі сили, залишивши осторонь увесь «утопізм» і «прекраснодушні мріяння» заради перемоги тут і зараз.
Гасло «Україна гине!» з’явилося ледь не на другий день незалежності, і з того часу, якщо вірити нашим політикам і ЗМІ, ні на секунду не втрачало актуальності. Україна «гине» вже двадцять років, і, судячи з усього, це заняття їй вельми до душі, оскільки припиняти його вона не збирається. Більше того, я добре пам’ятаю, що напруження катастрофізму в дев’яності було навіть вищим, ніж зараз, журналісти буквально змагалися один з одним в обговоренні теми неминучого «соціального вибуху» та його наслідків.
Спробую двома словами нагадати зміст усіх наших виборів. Президентські і парламентські вибори 1994 року були достроковими. Кравчук вважався порожнім базікою, а «група 239» у Раді — гальмом прогресу. Як зараз пам’ятаю агітацію Кучми (який до того часу встиг двічі побувати прем’єром). На агітації написано «слово» і «діло». Під «словом» намальований Кравчук, під «ділом» — Кучма. Загалом, це була досить поширена думка — директор Кучма знає, як врятувати країну (тоді ж з’явилися слова «прагматик» і «господарник»).
До 1998-го директор наддиректорствував настільки, що вже сидів у всіх у печінках. Парламентські вибори 1998-го — це реакція на «реформи» і спроба «врятувати Україну» тепер уже від Кучми. Комуністи спробували взяти реванш. Нагадаю, що на цих виборах, які проходили за змішаною системою, вони отримали найбільший відсоток голосів.
У 1999 році відбулися президентські вибори, на яких питання позбавлення від Кучми постало незвично гостро. Дуже добре пам’ятаю відчуття: якщо Кучма переможе — все, кінець країні. Переміг.
У 2000-му стався касетний скандал, а в 2002-му — парламентські вибори, на яких, знову-таки, за допомогою сходової зірки Віктора Андрійовича Ющенка люди доброї волі сподівалися здолати злого Кучму. Що характерно — формально вони його здолали і могли б сформувати більшість, але перемоги злякалися і вдали, що нічого не було, оскільки на носі було головне дійство — президентські вибори 2004-го, де вони й розраховували перемогти повністю і остаточно.
Насталі у 2004-му вибори, Віктор Андрійович, взагалі кажучи, злився, і лише стараннями киян сталися добре відомі нам подальші події.
Проте, всупереч очікуванням і до великого подиву самого Віктора Андрійовича, рятівником нації він так і не став. «Розчарування у Майдані» охопило вражаючий електорат. Цим скористалися «донецькі» і Тимошенко, які на виборах 2006 року брали реванш і боролися з «бездіяльністю влади» відповідно. Дострокові вибори 2007-го були просто повторенням виборів 2006-го, коли ті самі люди прийшли на ті самі місця.
Ну і нарешті, епічна битва бобра і козла у 2009-му закінчилася перемогою самі знаєте кого. З того часу пристрасті не вщухали, а тільки розпалювалися, і тепер багато хто знову думає, що вибори — це «наш останній шанс» тощо.
Автор ні в якому разі не хоче сказати, що все у нас добре і хвилюватися не варто. Я хочу лише сказати, що «галактего небезпечносте» — це нормальний стан України у світі, в якому існує така річ, як вибори, — сказати це тим, хто не знає цієї обставини через ніжний вік, і нагадати тим, хто забув цю обставину або не хоче її помічати. Власне, пафос цієї колонки полягає у думці, що всі ці роки політично активні жителі України (включаючи автора, звісно) займалися дурницею. На кожних виборах їм потрібно було терміново рятувати Вітчизну. Тому вони ніколи не звертали уваги на ідеї, реалізація яких займала більше одного року — куди там, тут потрібно Батьківщину рятувати, а ти тут зі своїми утопічними ідейками! Зрозуміло, що так влаштована політична машина, вона працює на самовідтворення, і тому вона завжди генеруватиме конфлікти і страхи, які поступово втілюватимуться в реальність (як втілюється зараз жах дев’яностих — «розкол України»). Але потрібно зрозуміти, що не існує іншого способу зупинити цей маховик, крім як перестати брати участь у його обертанні. Може тоді, нарешті, знайдеться час зайнятися «утопізмом».