Сьогодні на порядку денному один із найвидатніших вірусів, який по праву лежить в основі нашого менталітету — якщо такий справді існує. Йдеться про певну підсвідому установку, якою керується чимало хто, оцінюючи ту чи іншу діяльність і приймаючи рішення. Суть її в тому, що якщо щось не є ідеальним, то воно не заслуговує на увагу: ним краще не займатися і до нього не прагнути.
Наша людина бачить лише статичний зріз процесу. Часу для неї не існує. Точніше — він сплющений, відображає лише фізичний час, необхідний для переходу від одного стану до іншого. Саме тому наші люди так люблять певні ідеальні системи, в яких щастя настає відразу й назавжди.
Тут я далеко не перебільшую. Згадаймо хоча б незабутню фразу Леоніда Даниловича: «скажіть, що ми будуємо». Над ним завжди сміялися в тому сенсі, що йому байдуже, що саме будувати, головне — знати що саме. Хоча страшніший сенс полягає в тому, що «суспільний лад», виявляється, можна просто «побудувати». Згадаймо й вислів «перехідний період» — ним позначали не ситуацію зміни якихось законів чи інших правил, а певний абстрактний перехід від «тоталітаризму» до «демократії». Фраза ця вийшла з ужитку, очевидно, тому що сімнадцять років — це занадто багато для «перехідного періоду». Але відчуття ненатуральності теперішнього досі існує в повній мірі. Доброю ілюстрацією будуть і невпинні скарги на «недостатню законодавчу базу». Вважається, що вона недостатня, бо Україна — «молода країна». При цьому нікому в голову не спаде замислитися, чому досі функціонують парламенти Великої Британії чи Нідерландів — адже там, за логікою, така «база» мала б за стільки років бути вже більш ніж достатньою. Згадується й гасло УНА-УНСО на якихось виборах: «голосуйте за нас — і більше на вибори ходити не доведеться». Унсовці, з властивим їм розумінням тонкощів вітчизняної натури, влучали в ціль: наші люди бажають, щоб «все вже, нарешті, закінчилося».
Із недавніх прикладів можу навести масові нарікання на погану пропорційну систему виборів, яка не дала результатів одразу, а на думку багатьох, ці результати були навіть поганими. Для мене це була особливо дивна історія, оскільки мені здавалося, що щодо виборів поняття процесу цілком очевидне. Для того, щоб вибори (незалежно від системи) дали якийсь результат, має пройти кілька виборчих кампаній — тобто, має минути час. Виявилося, я помилявся. На думку дуже багатьох цілком неглупих людей, перехід від мажоритарної системи до пропорційної — яка, зауважимо, подавалася як краща — мав дати негайний результат. А оскільки не дав, отже, система погана, і потрібно шукати іншу.
Сплющений час, звісно, впливає на сприйняття всієї життя. Але оскільки тут ідеться про політику, виділимо кілька очевидних наслідків.
Кожні наші вибори — це бунт. Причина — в сприйнятті виборів як боротьби «добра» і «зла» в їхній остаточній і абсолютній формі. Наслідки зрозумілі: розвитку при такому підході бути не може, можливе лише замкнене коло «боротьби». Прекрасним прикладом є знамените «розчарування в Майдані». Незважаючи на грандіозні наслідки, які насправді має ця подія, більшість у ній «розчарована». Тобто щастя знову не настало, всіх «обдурили», і таке інше.
Сплющений час призводить до жорстокості. Підміна динамічного процесу статичним станом неминуче породжує проблему «злих людей» при владі. Адже в статичній картині світу тих, хто погано управляє, краде, гнобить тощо, можна лише замінити на інших, а «цих» — покарати. У статичному світі в поведінки людей не буває причин і наслідків (точніше, вони теж ідеальні, статичні — зазвичай це змови тощо). Цю поведінку не можна змінити, і, отже, умови, які призвели до того, що люди при владі почали чинити саме так, не мають значення. Звідси широко розповсюджені ідеї кримінальної відповідальності за діяльність чиновників і підтримка політиків типу Тимошенко, які сповідують мораль «відібрати і поділити».
У продовження цього тези варто сказати, що сам феномен Юлії Володимирівни можливий лише у сплющеному часі. Від популістів інших країн Тимошенко відрізняється тим, як саме вона бреше. Ця брехня є не лише свідомим обманом, власними заблудженнями чи частиною якоїсь стратегії. Юлія Володимирівна діє за принципом «будь-яке питання — будь-яка відповідь»: легко каже сьогодні одне, завтра — зовсім протилежне з будь-якого приводу. Але, зауважмо, на її рейтинг це не впливає. Чому? Тому що вона обманює у сплющеному часі, якому не властива тривалість. Для прихильників Тимошенко набагато важливіше те, що в певному статичному майбутньому вона обіцяє ідеальний стан, де все буде добре. Поки ця обіцянка існує, їй віритимуть.
Наступний пункт — ставлення до політичних ідей і, отже, до можливості взагалі щось змінити. Наша людина вважає поганими будь-які пропозиції, в яких присутній час. Варіантів поведінки тут два.
Перший — зробити статичний «зріз» пропозиції й відкинути її на цій підставі. Наприклад, якщо я скажу, що один із способів побороти корупцію суддів — це їхні вибори, причому з інтервалом, скажімо, в рік, мені тут-таки заперечать: це «не вирішить проблему». Мовляв, корупціонери знову потраплятимуть до судів. Звісно, потраплятимуть і через рік, і через два, і через п’ять. Тільки кожного разу їх буде менше, а потім, будемо сподіватися, вони й зовсім переведуться. Цей аргумент у сплющеному часі не має значення. Зате пропозиція запровадити, наприклад, смертну кару для судді, спійманого на хабарі, буде сприйнята з ентузіазмом, оскільки легко вміщається в статичну картину світу.
Другий варіант — це добудовування тієї чи іншої ідеї до цілісної статичної картини, якої ця ідея зовсім не потребує. Наприклад, якщо я скажу, що тільки Установчі збори здатні ухвалити адекватну конституцію, від мене тут-таки почнуть вимагати всіх подробиць цього проекту. Звісно, вони необхідні, але вони вторинні щодо головної ідеї — ухвалення конституції спеціальним незалежним органом. Завдання Установчих зборів диктує способи її вирішення, які можуть бути різними й залежати від ситуації. Від мене ж вимагатимуть повного опису всіх процедур — які на цьому етапі не мають значення, — і якщо їх не буде, ідею буде відкинуто.
Як результат, Україна вкрай бідна на політичні ідеї і ще менше — на приклади їх реалізації. Наші громадяни воліють очікувати божественного одкровення, замість того щоб щось робити.
Про походження сплющеного часу говорив ще Микола Бердяєв у книжці «Джерела і сенс російського комунізму». Він вбачав їх в особливостях православної релігії і, зокрема, в тій ролі, яку відіграє в ній апокаліпсис — що, як відомо, передує «Царству Божому на землі». Ця, як називала її Бердяєв, «апокаліптичність свідомості», призводить до того, що людина вважає безглуздим усе, що не призводить негайно до щастя для всіх. Комунізм, як нова версія апокаліпсису, здобув підтримку в Росії саме тому, що добре вписувався в існуючі уявлення про світ. Зрозуміло, що ці уявлення розвивалися всім попереднім кріпосним рабством, одне живило інше тощо. Тепер ми успадковуємо вже не православну ідеологію, а комуністичну. Але результати поки що ті самі.
Мені здається, що думка про те, що сама наша мова не передбачає значної ролі часу, відповідає реальності. І в російській, і в українській немає перфектних часів — хоча в українській вони існують у діалектах. Наш час — минулий, теперішній і майбутній, так би мовити, без варіантів. Однак життя є процесом, а не статичним станом. Щось закінчилося, щось триває, щось завершиться в майбутньому за певних умов. У нашій мові для пояснення таких речей потрібно докладати особливих зусиль. А це означає, що «побутова свідомість», яка, звісно, не прагне докладати зусиль, робити цього не буде й сприйматиме лише статику.
Загалом, так чи інакше, наші люди винайшли для себе сплющений час. Вони живуть між часами, в надії, що колись саме собою настане «світле завтра».