Ймовірно, серед «джентльменського набору реформатора», до якого входять лібералізація економіки, прозорість влади, судова реформа тощо, «реформа місцевого самоврядування» є найменш зрозумілою та найбільш занедбаною.
Взагалі-то, це не дивно. Почнемо з того, що сама по собі проблема «місцевого самоврядування» як необхідної складової «демократії» була усвідомлена порівняно недавно. Ніхто серйозно не обдумував цю проблему в рамках політичних теорій. Підозрюю, що актуальність цієї теми позначилася після Другої світової війни, коли постало питання: що таке тоталітаризм, як він влаштований і чим тоталітарний устрій відрізняється від устрою нормально розвинених країн. Тут-то поряд з ліберальною економікою, правами людини тощо, і вилізло на світ місцеве самоврядування як необхідна частина демократичного устрою суспільства. Особливо актуальною ця позиція стала після розпаду СРСР та «соцтабору», коли дискусії перейшли у практичну площину.
При цьому, зауважимо, що проблеми, які тепер віднесли б до «місцевого самоврядування», існували завжди й часто ставали причиною воєн і конфліктів. Наприклад, Громадянська війна в США значною мірою пов’язана з питанням компетенції федерального уряду, причому не лише щодо штатів, але й щодо місцевого самоврядування. Наша державоцентрична історія в більшості випадків перебуває в таких конфліктах на боці центральної влади, виходячи з того, що централізація завжди краща за «роздробленість». Більшість і досі свято вірить у ці дурниці. Прикро, що разом з іншими поганими звичками, що прищеплюються школою, вони передаються новим поколінням.
Нарешті, третє, і головне, обставина досить проста. Ми ніколи не жили «при місцевому самоврядуванні». Наша адреса — не дім і не вулиця, наша адреса — Радянський Союз. «Націоналісти» зазвичай цитують ці рядки, вказуючи на відсутність у радянської людини національних ознак, хоча співається про відсутність дому і вулиці. І це дуже показово. На відміну від інших країн, де люди живуть у такомусь будинку на такійсь вулиці в такомусь місті, радянська людина жила безпосередньо в СРСР. І тепер українська людина продовжує жити в Україні, оминаючи всі проміжні етапи.
Не дивно тому, що дискусія на тему місцевого самоврядування йде мляво, а більшість проектів його організації страждають від нерозуміння предмета. Ми просто не знаємо, про що саме йдеться.
Спробуємо виділити кілька важливих моментів, які варто мати на увазі, коли ви чуєте про місцеве самоврядування.
Не існує жодної універсальної «формули» місцевого самоврядування. Якщо, скажімо, держава в своїй організаційно-політичній іпостасі якимось чином може бути описана форматами «президентської» або «парламентської» моделі, то місцеве самоврядування — ні. Місцеве самоврядування старше будь-якої держави — це просто люди, об’єднані на якійсь території для вирішення своїх місцевих завдань. З появою держави частина функцій місцевої общини перейшла до неї, і те, що вийшло в результаті, достатньо унікальне для кожної країни.
Місцеве самоврядування — це не держава. У розумінні цієї обставини виникають найбільші труднощі. У нас майже всі, чию думку мені доводилося чути, вважають місцеве самоврядування якимось філіалом держави, якоюсь місцевою владою, якій центральна влада трохи «дозволила» потурати, як правило, з метою полегшити собі роботу. Дуже часто ідея місцевого самоврядування подається саме з цього боку — з боку «оптимізації» роботи центральної влади. Мовляв, нічого поганого не буде, якщо уряд «делегує частину повноважень на місця» (саме так це зазвичай формулюється). Місцеве самоврядування не має нічого спільного з цією ідеєю. Так само як не має нічого спільного і з формуванням державного бюджету. Місцеве самоврядування не повинно «ділитися» з державним бюджетом і не повинно виступати в ролі агента уряду у зборі податків. Якщо це відбувається — ви маєте справу не з місцевим самоврядуванням, а з чимось іншим.
До речі, тут виникає досить непросте питання, яке багатьох ставить у глухий кут. Чи повинна конституція якимось чином описувати самоврядування? Адже конституція — це установчий договір держави. За ідеєю, вона не має відношення до місцевого самоврядування.
Над місцевим самоврядуванням немає «начальства». Цей висновок, знову-таки, дуже незвичний для нас. Радянська практика, яку ми успадкували, не могла обходитися без начальника. Навіть ради мали вигляд ляльки-матрешки, у якій були «вищестоящі» та «нищестоящі» ради. Місцеві самоврядування дуже часто існують у вигляді об’єднань та асоціацій. Однак ці структури побудовані за принципом делегування повноважень. Так, наприклад, в американських містах багато служб часто існують за рахунок «складчини» місцевих муніципалітетів, яких у місті буває до сотні. Структури, що обслуговують цю «складчину», не є «керівними» щодо муніципалітетів.
Місцеве самоврядування не є частиною або елементом «державного устрою», не якоюсь «одиницею» територіального управління. Навпаки, історично часто бувало, що місцеві общини формували більш великі суб’єкти, як, наприклад, перші штати США або швейцарські кантони.
Таким чином, у «розмовах з приводу» насамперед потрібно розрізняти адміністративно-територіальний устрій держави та місцеве самоврядування. Зауважу, що у нас дуже часто ці поняття плутаються, а в проектах, нібито присвячених місцевому самоврядуванню, йдеться про адміністративно-територіальний устрій.
Адміністративно-територіальний устрій держави — проблема малозначима, тому тут про нього ми говорити не будемо. Місцеве самоврядування, навпаки, є ключовою ланкою у справі покращення життя наших співгромадян. Місцеве самоврядування — це одна з основ громадянського суспільства, спосіб, за допомогою якого громадяни безпосередньо вирішують проблеми, що виникають від їхнього спільного проживання.
І тут ми підходимо до важливого моменту. Виникає питання: а чи існує сьогодні в Україні хоч щось, що, по суті, є якоюсь формою місцевого самоврядування? Тут нас очікує цікаве відкриття. При всьому достатку розмов про місцеве самоврядування, в реальності його практично не існує. Адже очевидно, що так звані «місцеві органи влади» вбудовані в державну систему управління і не можуть вважатися місцевим самоврядуванням. Залишаються хіба що кондомініуми.
Чиновники, що розмірковують про проблеми місцевого самоврядування, часто стверджують, що люди не хочуть об’єднуватися в місцеве самоврядування. І це, справді, правда. Для того, щоб люди об’єднувалися, участь у місцевому самоврядуванні повинна давати явні переваги, а сьогодні вона їх не дає. Наприклад, багатьом відома проблема кондомініумів. Беручи участь у кондомініумі, ви платитимете менше, ніж без нього, але зате платити доведеться всім. Без кондомініуму можна взагалі не платити. Перевага тут явно за старою системою. Зрозуміло, що ЖЕК у будь-якому випадку отримає свої гроші з бюджету, «неплатежі» будуть компенсовані втричі, і на кожній «несплаченій» ЖЕКу гривні багатошарова бюрократична система заробить десять. Тільки от ці «зароблені» витрати ляжуть «тонким шаром» на всіх. Ніхто конкретно помітно не втратить у цьому випадку — втратять усі і потроху. Правда, з таких «потроху» і складається той непідйомний тягар існування в нашій країні, який відчувається буквально фізично.
Загалом, наша система взаємного паразитизму ніде не проявляється так яскраво, як у питаннях комунального життя.
Скажу більше — саме тут, з моєї точки зору, і знаходиться її найслабше місце, та ниточка, потягнувши за яку можна нарешті розплутати клубок українських суперечностей. Але це вже інша тема.
Диктатура без диктатора, або «Ех, нам би такого Муамарчика»
Вбивство Каддафі вдруге привернуло увагу до явища диктатури і, як прийнято висловлюватися, стало «знаковим явищем». Український інтернет переповнився коментарями (про які трохи пізніше) з приводу того, що сталося, і саме ці коментарі й спонукали автора написати цю замітку. Власне, моєю метою є деякі акценти щодо диктатур взагалі та українського суспільства зокрема.
Як і практично будь-яке визначення, пов’язане з політикою, «диктатура» розмивається при детальному розгляді. Чи був той чи інший діяч диктатором, і чи був він «добрим» або «поганим»? Відповіді на такі побутові питання неможливі без спроби визначення. Адже правда, що далеко не всі монархи були одночасно й диктаторами. Так само й деякі «недемократичні лідери» не можуть вважатися диктаторами, тому що правлять «згідно із законами і звичаями тієї землі». І, знову-таки, багато «президентів», які нібито проходять процедуру виборів, є насправді диктаторами. Тому диктатор — це не той, хто має великі «формальні повноваження». Скоріше, це той, хто має великі реальні повноваження і мало залежить від формальних і неформальних правил, маючи можливість чинити на власний розсуд.
Диктатура є максимально волюнтаристською формою влади. Тому ми завжди пов’язуємо диктатуру з конкретною людиною, вважаємо її просто якимось режимом, що існує при тому чи іншому диктаторі. Оскільки диктатури зазвичай заводилися в часи всяких негараздів, то поява диктатора вважається ледве не функцією історичного процесу, якимось об’єктивним для даних умов явищем. Звідси й легенди про користь і навіть необхідність диктатур. Наприклад, товаришу Сталіну приписують ефективну модернізацію та індустріалізацію. При цьому чомусь забувають про те, що більшовики ледве не до зникнення СРСР порівнювали обсяги виробництва з 1913 роком. Тобто, якщо навіть відволіктися від ціни «індустріалізації» (хоча її однієї в здоровому суспільстві було б достатньо, щоб припинити всякі розмови про «ефективність» діяльності сталінів), слід визнати, що нічого з цієї затії не вийшло.
Цікаво, що цей очевидний аргумент (як і багато інших) не переконує прихильників «рішучих методів», і це зайвий раз говорить про те, що ми сильно переоцінюємо диктаторів і недооцінюємо диктатури самі по собі. Диктатурою слід називати не стільки політичний режим одноосібної влади (навіть якщо не звертати уваги на питання, що виникають у цьому визначенні), а, скоріше, форму або стан суспільства в цілому.
Диктатура — це суспільство, мешканці якого згодні з тим, що певні особи повинні мати необмежені повноваження щодо їхнього життя і власності та не бути пов’язаними жодними обов’язковими для всіх інших нормами.
Тепер поговоримо про властивості диктатур, які зазвичай не помічають. Залишимо осторонь очевидні проблеми на кшталт насильства, репресій та спадкоємності влади, яка завжди викликає потрясіння в диктатурах, і трохи поговоримо про інші, менш помітні, але, можливо, важливіші властивості. Перша і головна властивість, а також родова причина неефективності диктатур полягає в тому, що диктатор знає менше за всіх. Чим більше сфер діяльності береться регулювати диктатор, тим менше знань про реальні події він отримує. У цьому сенсі, якщо вірити легенді, то такі персонажі, як Піночет, не є диктаторами в строгому сенсі, оскільки вони (якщо це справді так) не втручалися в природний процес самоврядування економіки.
Зрозуміло, що йдеться не про нестачу якоїсь абстрактної інформації, якої, якраз, у диктатора завжди в надлишку. Диктатури завжди живлять особливу слабкість до створення численних спецслужб, статистики, державного планування, моделювання тощо, аж до захоплення окультизмом на державному рівні. Йдеться саме про знання, яке нерозривно пов’язане з конкретними обставинами, що виникають у діяльності конкретних людей. Його неможливо підмінити жодною «інформацією», оскільки знання полягає в індивідуальній інтерпретації інформації в даному конкретному місці. Тобто держава, віддаючи накази, намагається підмінити собою інших людей, які все одно чинитимуть так, як вважають за потрібне. Чим більш «диктатуристим» є держава, тим більш руйнівними є наслідки цієї діяльності.
Друга властивість диктатур — це те, що диктатури з’являються як вибір суспільства. Насправді диктаторів обирають, не можна стати диктатором, якщо суспільство не хоче бути диктатурою. Зазвичай бажання стати диктатурою з’являється тоді, коли суспільство не здатне впоратися зі зміною умов, в яких воно існує. Тут дуже важливо розуміти, що саме зміни, тобто динамічний процес, породжує диктатури. Бідне суспільство не обов’язково породить диктатуру, а ось суспільство, яке несподівано і незрозумілим для нього чином бідніє, з більшою ймовірністю породить диктатуру.
Третя властивість диктатур — це те, що диктатура — це завжди диктатура більшості. Щойно баланс порушується і з’являється яке-небудь значуще і організоване меншинство, диктатури закінчуються (часто для того, щоб просто змінити одного диктатора на іншого). Демократії в цьому сенсі анітрохи не кращі, так само як є диктатурою більшості (в рамках прийнятої процедури).
Четверта властивість — диктатура — це суспільство войовничих егоїстів. Диктатура насправді — це тріумф «маленької людини», яка боїться диктатора менше, ніж сусіда. Зверніть увагу, що більшість аргументів проти диктатури стосуються «суспільства в цілому». Вони говорять про повільний розвиток, відсутність зворотних зв’язків, консервацію еліт, ну а що з того маленькій людині? Їй байдуже на «суспільство», вона підтримує диктатора тому, що їй потрібна віра в те, що існує сила, здатна захистити її від непередбачуваного світу (і сусіда). При цьому вона не розглядає цю силу як потенційну загрозу для себе, впевнена, що за нею не «прийдуть», тому що вона «нічого поганого не робить». Диктатури, при тому, що більшість з них заснована на колективістських гаслах, насправді руйнівно егоїстичні у своїй основі. Колективізм, що зазвичай супроводжує диктатурі, закликає приносити жертви заради «загального блага», але насправді завжди руйнує насамперед саме це «загальне благо», культивує страх і недовіру між людьми і призводить до тієї самої «атомізації» суспільства, яку так часто засуджує.
П’ята властивість. Диктатура максимально вразлива для зовнішнього впливу. Якщо комусь іззовні всерйоз захочеться вплинути на політику того чи іншого режиму, він набагато швидше досягне своїх цілей, якщо матиме справу з диктатурою. Причина очевидна — концентрація політичної влади робить зміст політики цієї влади вразливим для маніпуляцій. Шпигуни, «агенти впливу», змови та перевороти — звичайні інструменти в роботі з диктатурами. І якщо диктатура зовсім перестає подобатися «сильним світу цього» за її кордонами, від неї набагато легше позбутися, ніж від режимів інших типів.
Останні дві властивості мають відношення безпосередньо до диктаторів. Часто порятунком диктатури є зміна диктатора. І це одна з найнеприємніших властивостей диктатури. Внутрішня і зовнішня опозиція надмірно концентрується на особистості диктатора («ось переб’ємо всіх білих, і тоді заживемо»). У результаті після перевороту або громадянської війни диктатура мімікрує ідейно (що добре помітно на прикладі Латинської Америки, де «ліві» диктатури регулярно змінювалися «правими», і навпаки), але не міняє своєї суті.
І, нарешті, сьома властивість — повноцінна диктатура заснована на любові. Під повноцінною диктатурою, очевидно, потрібно розуміти стан, коли народ любить свого диктатора, що забезпечує режиму міцність. Про це яскравіше за все свідчать коментарі українців з приводу смерті Каддафі, які, як я вже сказав, і спонукали на написання цієї замітку. Чесно кажучи, я й уявити собі не міг, що українців настільки хвилює доля лівійського диктатора. І не міг собі уявити, що, виявляється, переважна більшість з них щиро співчуває поваленому тирану. Зміст коментарів і той факт, що більшість коментаторів одночасно дуже не любить Віктора Федоровича Януковича, розставили все на свої місця.
Зміст коментарів українців далеко виходить за рамки здорового глузду та логіки. У цьому сенсі коментарі нагадують закоханий божевілля. Багато хто, наприклад, щиро обурюється ліквідацією Каддафі, розповідаючи, що в «Лівії був дешевий бензин». Виявляється, це Муамар Батькович, а не матінка-природа наділила Лівію запасами нафти. Іншим не подобаються повстанці — вони, мовляв, не кращі, ніж Каддафі. Звісно, але це не означає, що Каддафі «добрий», сама наявність повстанців, які і справді можуть бути набагато гіршими за Муамара, є прямим результатом правління Каддафі. І так далі. Я вже не говорю про оспівування «геройства» диктатора, «який прийняв смерть, як належить воїну».
Загалом, вся ця істерія і всі ці крики містять у собі приблизно такий месіждж: «Ех, наш-то на таке не здатний! Нам би такого Муамарчика!»
Таким чином, сучасна Україна — це диктатура без диктатора. Віктора Федоровича ніхто не любить і ніхто не сприймає його як батька рідного.
З одного боку, це вселяє надію. Нелюбимі диктатори довго не тягнуть. Леонід Данилич (який набув до кінця другого терміну прізвисько «Давилич») ледве досидів свої два терміни, та й то відверто диктаторські замашки з’явилися у нього лише до кінця першої каденції. Коли у 2004-му люди відчули, що спектакль може отримати несподіване продовження, вони сказали «та ні, знаєте» і вийшли на Майдан.
З іншого боку, крики та стогони, що переповнюють інтернети, говорять про те, що «народ» бажає справжнього, улюбленого диктатора, здатного відстрілюватися з пістолетика від наймитів світової буржуазії. Наше суспільство вже давно є диктатурою. Переважна більшість українців абсолютно згодні з тим, що серед них повинні бути люди, які мають можливість чинити, як їм заманеться, щодо власності та життя інших (поганих) українців. І якщо на це місце знайдеться справді відповідний претендент героїчної зовнішності, тоді маленькі українці нарешті зіллються з ним в екстазі, а на Україні можна буде поставити жирний хрест на найближчі десятиліття.