Чесно кажучи, я не знаю, що потрібно людям. Так само я не збираюся нав’язувати їм свої уявлення про те, що їм потрібно. Я просто хочу поміркувати над питанням: а чи можна взагалі говорити, що людям щось потрібно? При цьому йдеться про соціальний вимір — про те, що необхідно людям у суспільстві, що їм потрібно від держави тощо. Зрозуміло, що ця тема невичерпна. Більш того, по суті, уявлення про те, що потрібно людям, лежить в основі політичної діяльності, в основі різноманітних ідеологій і таке інше. Я не буду розмірковувати про те, що насправді потрібно людям — лише хочу звернути увагу читачів на деякі деталі того, як про цю проблему прийнято думати в нас, і на ті дивні ефекти, до яких це «як» призводить.
Почну з цитати, в якій міститься чітке і повновартісне бачення цієї проблеми. «Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їхнім Творцем певними невідчужджуваними правами, до числа яких належать життя, свобода і прагнення до щастя». Це цитата з Декларації Незалежності США. Як бачимо, таке розуміння лежить в основі цієї країни, і, знову ж таки, неважко переконатися, що воно дає непогані результати.
Втім, якби я запропонував узяти ці принципи, які дозволяють відповісти на питання «що потрібно людям?», за основу нашої держави, на мене б одразу починали злобно шикати. Чому? Ось, сказали б, це принципи «амерікосів», нам це все глибоко чуже. Цікаво, що «амерікоси» поклали ці принципи в основу своєї країни в момент її виникнення — тобто вони їм були відомі ще до появи США. Власне, задля реалізації цих принципів і була створена країна. Так само цікаво, що наша країна існує вже сімнадцять років, а нічого свого «неамерікоського» так і не народила на власне виправдання.
Виникає питання: наскільки унікальними «амерікоськими» є ці принципи? Розглянемо їх по порядку. Право на життя — це, безумовно, необхідна умова. Свобода — це стан, який робить життя можливим, дозволяє взагалі кудись рухатися. І, нарешті, прагнення до щастя — як на мене, найважливіший тезис усієї політичної філософії, він відповідає на питання куди рухатися вільній людині.
Думаю, щодо права на життя дискутувати немає сенсу. Щодо свободи — так, я вже бачу, як будуються батальйони, які спіненою біля рота пащею кинуться зараз доводити різні взаємовиключні тези, аби переконати одне одного, що бути вільним і невільним — це одне й те саме. Не треба, дорогі мої, розходьтеся. Про свободу будемо сваритися якось іншим разом. Зараз мені куди цікавіше прагнення до щастя.
Ну, тут усе зовсім просто, розчаровано скажуть мені розходящі покурити батальйони, адже всім зрозуміло, що щастя — воно в кожного різне, про що тут можна сперечатися. Ось тут є про що. Тому що щастя — воно насправді одне.
Тобто ніхто не сперечатиметься, що реалізується воно в кожного по-різному і полягає в різному, але сенс щастя — один і той самий. Ніхто не заперечуватиме, що щастя — це добро, краса і таке інше корисне. Бути щасливим — добре, нещасливим — погано, і з цим, знову ж таки, всі погодяться. Питання почнуться тоді, коли справа дійде до того, що таке «добре» і що таке «погано». І тут я знову муситиму розчарувати тих, хто вже насторожився. Не збираюся нікому нічого нав’язувати в цьому вічному питанні. Натомість я стверджую, що в нашому суспільстві якраз немає дискусії про те, що таке добре, а що таке погано. І саме в цьому полягає проблема. Яке вже там може бути щастя, коли «добре» і «погано» вважаються величинами відносними. До речі, фанати Ніцше можуть бути задоволені — наше суспільство чудовим чином перебуває за межею добра і зла. Хочете побачити справжнє ніцшеанство — ласкаво прошу в Україну.
Культурка-мультурка
Тут мені доведеться зробити невеликий відступ. Думаю, що більшості не треба доводити, що ми тут у себе живемо за межею добра і зла. Тим же, кому треба, наведу кілька прикладів. Перший — це всі ті самі «піндоси», над «тупістю» яких прийнято сміятися. Як відомо, у соціальних фобіях, якою безумовно є широко розповсюджена зневага до «амерікосів», відображаються насамперед власні страхи. У «піндосів» більшості наших «критиків» якраз не подобається ідея того, що добро і зло існує і, більш того, що обов’язком добра є боротьба зі злом. Ця тема, яка є стандартом масової культури — тобто масових уявлень тих самих «піндосів» — неприйнятна у нас категорично. Я сам бачив, як якийсь нешкідливий дитячий мультик про чесноти дружби, честі та взаємодопомоги здатен довести деяких ненависників «піндосів» до нервового нападу.
Другий приклад — це той образ невдахи, тобто того, хто заслуговує на осуд і насмішки, який існує в нашій сучасній культурі. Називається цей образ «лох». Спробуємо сформулювати ті риси, які суспільна свідомість приписує цьому типу. Це людина немеркантильна, незлопам’ятна, досить розсіяна (не від світу цього), довірлива і, судячи з усього, не зла. Якщо ми подивимося на тип, який, навпаки, не вважається лохом, то побачимо особистість вкрай меркантильну, яка підозрює всіх і вся в усьому, злодійкувату, хамкувату і постійно перебуває у стані боротьби з оточуючою реальністю. Погодьтеся, що з цих двох саме «лох» виглядає нормальною людиною і саме він може бути щасливим.
Ну і третій приклад зовсім простий — якщо я зараз закличу вас до якоїсь революції або взагалі «пафосно» возопию про необхідність соціальної та політичної активності, то перше, що почнуть робити наші співгромадяни, — шукати, навіщо «воно мені треба». Хтось задовольниться тим, що я колись працював на якогось Х, що, на його думку, означає, ніби я дію не самостійно, а виключно волею того, хто прислав мене Х. Більшість шукатиме мою матеріальну вигоду. А найсмішніше — не знайшовши такої, багато хто дуже сильно образиться. Думаю, ви погодитеся, що саме так усе й буде.
Усе це означає, що для нашої людини добра і зла не існує. Є лише певні фізіологічні інтереси, здатність їх забезпечити і статус як сукупна величина всього цього.
Мішель Фуко і просунуті гопники
Якщо говорити про причини масового поширення настроїв «за межею добра і зла», то вони очевидні. Після краху СРСР виникла свобода для морального вибору. Однак правильний вибір був украй непростим. Легше було оголосити його неіснуючим або незначущим. Саме це й сталося, в тому числі зусиллями «володарів думок» типу Пєлєвіна.
Забавно, що жертви краху грандіозного лівого експерименту де-факто масово сприйняли ліву ж філософію постмодерну, яка вважає, що «вічні цінності» — це тоталітарні й параноядальні ідефіксії, які заважають творчій реалізації, і в принципі заперечує можливість достовірності та об’єктивності… «такі поняття, як «справедливість» або «правота», втрачають своє значення…». Цікаво, що цей постмодерн теж виник як результат краху — тільки не економічного, а ідейного, різних там марксизмів і позитивізму як методу.
Загалом, Делез може бути задоволений — у нас будь-яка гопниця з ЖЕКу сповідує філософію постмодерну і пояснить її куди зрозуміліше, ніж який-небудь Мішель Фуко.
Загальне і часткове
Зауважмо, як вправно скористалися цим масовим настроєм політики. Хантінгтон породив Дугіна, і в Росії тепер тріумфує «суверенна демократія», вся суть якої зводиться до того, щоб показувати сідниці існуючим лише в запалених мізках росіян «піндосам». Ми тут у себе теж глибоко впевнені, що «західні рецепти», яких ніхто ніколи й не пробував упроваджувати, не для нас, при тому — повторю — що власних, не-західних, теж ніхто не бачив. Усе це відбувається тому, що суспільство вважає, ніби хорошого і поганого не існує.
Безумовно, існують різні культури і, можливо, різні цивілізації. Безумовно, у них бувають різні версії того, що таке добре і що таке погано. Але ось цивілізаційний антагонізм, який багато хто має на увазі як щось само собою зрозуміле, — річ просто неможлива. Адже якби цивілізації справді були різними, то ніякого ставлення до іншої культури взагалі не могло б бути. Якби різними було те, що лежить в основі людини, люди різних культур не могли б оцінювати одне одного. Тим часом ви радісно смієтеся над «тупими амерікосами», і це означає насамперед те, що вас із ними поєднує куди більше, ніж розділяє. Принаймні тому, що (повторюся знову) природа сміху така: ви завжди смієтеся над собою, ви уявляєте себе в тій ситуації, в якій перебуває об’єкт. Якщо ви можете сміятися з когось, значить, ви здатні розумово поставити себе на його місце, вважаєте його рівним собі. Спробуйте посміятися, скажімо, з мурах. Ні, це, звичайно, можливо, але спочатку доведеться докурити чогось…
Інстинкт добра
Мені якось потрапила стаття про дослідження, в яких доводилося, що doing good is feeling good. Звичайно, стаття американська і написана з метою… е-е-е… маніпулювати тими, хто не входить у «золотий мільярд». Але тим не менш, такі дослідження є, і вони доводять, що чинити добро — добре для людини навіть на фізіологічному рівні. Чесно кажучи, я не вірю в науку — ні в «піндосівську», ні в яку б то не було іншу, і написав це для тих, хто в неї вірить. Мені достатньо повсякденного досвіду, щоб стверджувати, що люди чудово відчувають, що таке добре, а що таке погано.
Ось, скажімо, візьмемо такий культурний феномен, як «монолог лиходія». Він існує навіть у тих культурах, які вважають себе «антагоністичними». У найочевиднішій своїй формі (тобто у «піндосів») монолог лиходія зазвичай трапляється у ситуації, коли Головний Лиходій майже переміг Головного Героя. Герой лежить тут неподалік напівживий (або напівмертвий — кому як приємніше), і перед тим як його зовсім замочити, Головний Лиходій пояснює йому, що, власне, відбувається і навіщо все це потрібно. Як правило, у сюжетних цілях цей момент використовується для того, щоб підоспіла Несподівана Допомога, але ми зараз не про це. Монолог лиходія загалом можливий (безвідносно до того, як його використовують найчастіше) лише тому, що існує знання про добро і зло. І лиходій чудово поінформований про те, що він — лиходій. Усі його вельми заплутані міркування — спосіб виправдатися, довести самому собі, що це не так.
Інший приклад має локальний характер, і його вигадали ви самі. Це фразочка: «ставляться, як до людей». Зазвичай її вимовляють, коли хочуть підкреслити щось, взагалі-то, нормальне. Адже «бути людиною» — це звичайно. Але якщо про це варто говорити окремо, отже, все, що відбувається навколо, і суспільство, в якому ви живете, — не людське.
Третім прикладом може поділитися кожен, хто хоч коли-небудь повертався з-за кордону. Перше, що шокує людину, яка трохи відвикла від батьківщини, — це… е-е-е… обличчя її мешканців. Я б назвав їх злими пиками. Глибоко нещасними навіть на вигляд, зауважмо.
Ну і про нещастя, а точніше, про щастя свідчить наше близьке до останнього місце в «індексі щастя». Що тут сказати… Дорогі українці! Хочу у вас запитати — чому ви такі нещасні? Може, ви погано їсте? Думаю, ні. Вам не вистачає матеріальних благ? Здається, з надлишком вистачає. У вас є телик (у кого й кілька), у більшості є житло, у багатьох — автомобіль, а «мобілка» є просто в кожного! У чому ж справа?
Можу припустити лише, що вам категорично не вистачає власної гідності. Незважаючи на вгодованість і матеріальну забезпеченість, ви нещасні, і це вас пригнічує. Причина проста — щастя не може бути без благородних і безкорисливих вчинків, без визнання того, що є хороше і погане, добре і зле. Щастя потрібне всім людям, навіть українцям. Але за межею добра і зла воно неможливе.