Серед «вірусів свідомості», що окупували мозок українця, є чимало вельми шанованих і заслужених. Наприклад, Вірус Страху. Він, подібно до СНІДу, має безліч версій і, знову ж таки, подібно до цього захворювання, призводить до найрізноманітніших зовнішніх проявів. Передбачаючи критику, відразу зауважу: Вірус Страху живе в кожному з нас і часто навіть потрібний для нашої ж користі. Тут піде мова про інше — про хвороботворний його вплив.
Знову ж таки, не претендуючи на те, щоб осягнути неосяжне, поговоримо лише про політичні прояви цього вельмишанованого вірусу.
Спадкове
Що вже там казати, в українців є історичні підстави для страху. Втім, при ближчому знайомстві з історією інших, навіть європейських народів, ці є любі нам страждання не виглядають такими вже унікальними — але мають право на існування. Одного Радянського Союзу з його політикою винищування власного народу і, як правило, найкращих його представників достатньо, щоб такі підстави вважалися поважними.
Правда, у цьому питанні теж не обійшлося без вірусів — тут активно розмножується й спекулює на цьому вірус «генетичної пам’яті». Це — суто журналістський винахід, публіцистична гіпербола, яка з якогось часу раптом самовільно перетворилася ледь не на науково доведений факт. Тобто, чимало хто чомусь вважає, що страх перед сильними світу «сидить у генетичній пам’яті» українців. Наука це ніяк не доводить і не спростовує з тієї причини, що це маячня. Страх «сидить» не в генах — він сидить у культурі українців. Ось це — правда. Передбачаючи питання деяких читачів, які плутають культуру з вишиванками та рушниками, скажу, що йдеться про поведінкові стереотипи, які, справді, як то кажуть, передаються «з молоком матері». Дитина бачить, наприклад, як її татусь, такий грізний хвилину тому, раптом починає загравати перед якимось дурнем у формі чи пихатим дядьком у піджаці. Він запам’ятовує ці моменти як поведінкові орієнтири — і тут уже нічого не поробиш. Правда, на відміну від генетичної пам’яті, що прирікає на тупе безсилля і дурну бездіяльність, з культурною спадщиною легко покінчити. Для цього потрібно просто а) знати, що такі механізми існують, б) поводитися гідно в будь-якій ситуації.
Тоталітаризм. «Вони» і «я»
У тому, що деякі називають «соціальним несвідомим», Вірус Страху живе в кількох різновидах. Зупинимося принаймні на двох основних. Перша має своє коріння в тоталітаризмі. Мені вже траплялося писати про дивний парадокс тоталітаризму, який завзято не помічають усі, хто страждає по СРСР, поважні й, що більш дивно, молоді трударі. Усі вони скиглять про «товариську взаємодопомогу» та інші благості, які нібито були за совка, забуваючи про те, що тоталітаризм ліквідував усяке самостійне і самобутнє «ми». Ті, хто жив у СРСР, думаю, мене зрозуміють. Для тих, хто не жив, поясню. У СРСР кожна людина була одиницею якогось колективу, а, як правило, — множини колективів. Цех, відділ, житлком, домком, профспілка, товариство тих, хто тоне на водах тощо, не рахуючи жов-
тят, піонерів, комсомолу й партії. Відмовитися від участі в цих організаціях було неможливо (крім привілейованих, типу партії). Тобто, здавалося б, певне «ми» існувало, і навіть у надлишку. Але парадокс у тому, що це «ми» було знаряддям досягнення Вищої Мети і, по суті, придушення усякого «я». Ті, хто побував у СРСР комсоргами та іншими громадськими активістами, не дадуть збрехати — самодіяльність «знизу», м’яко кажучи, не заохочувалася. Використовувати організацію «за призначенням» рідко коли вдавалося. Зайві слова тут ні до чого. Зате громадські організації активно використовувалися для тиску на своїх членів і проведення «політики партії». Інакше кажучи, радянська людина була самотньою і беззахисною істотою, вона жила у світі, де було лише її маленьке «я» і всемогутні, всеможущі та безіменні «вони». «Ми», потрібне для кооперації та розв’язання різноманітних повсякденних завдань, було геть відсутнє як інститут. Зате воно присутнє у звичайному, неформальному житті — дружили тоді охоче, збиралися великими компаніями — це правда. Правда і зараз таке буває, так що скаржитися особливо нема на що, але це вже інша тема.
До речі, цікаво, що розпад СРСР розпочався саме з цих численних громадських організацій. Коли комуністи вже напилися крові і трохи заспокоїлися, з’ясувалося, що справи таки не дуже добре і треба щось робити. Тоді й виникла «перебудова», а починалася вона з того, що громадським організаціям дозволили займатися тим, для чого вони формально існували. Ось це комуністів і погубило.
Так ось: Страх цієї самотності і безсилля «я» перед «вони» був присутній завжди. Правда, він активно витіснявся, заміщувався тощо. Радянський Союз працював як поганий психотерапевт самого завзятого фрейдистського толку, розповідаючи, що насправді в нас усе добре. Результати цієї роботи були іноді дивні. Наприклад, було досягнуто стану, коли про деякі речі просто не думалося. Ну відмовлялася працювати думка в цьому напрямку, мозок просто вимикався. Ось вам простий приклад. Комуністи вчать нас, що все у світі діалектичне і постійно змінюється, нові форми приходять на зміну застарілим. Водночас їхній комунізм самопроголосився як кінцева точка розвитку людства. Ну не маячня чи? Ось так, просте питання: «а що ж буде після комунізму?» — нікому не спадало на думку. Тобто, воно-то може й спадало, але голова робила вигляд, що вона з ним не знайома, та це й не питання, а так, незрозуміло хто тут ходить. Загалом, радянська людина була щаслива, весела, сита і взута, але назвати її психічно здоровою я б не зміг. Страх лежав у самій основі існування цієї людини.
Демократія. «я» чи «вони»?
Другий різновид нашого Вірусу є прямим нащадком першого. Коли пряме примушування зникло з політичного арсеналу і, що гірше, завелися вибори різного роду начальників, взаємини «я» і «вони» кілька змінилися. Тепер стало вважатися, що влада існує для того, щоб годувати, одягати і всяко ублажати трударів, а за це трударі мають їх обирати.
Ця трансформація створила новий різновид Вірусу. Цей різновид змушує людину вважати, що тільки вона одна розбирається в тому, що відбувається, є патріотом України і точно знає, як вийти з кризи. Їй заважають дві речі — усі ті ж «вони» згори, і, зрештою, інші «вони», іноді іменовані «наш народ» внизу.
«Ми» так і не виникло, а «Вони» розминулося і втратило строгі обриси «дорогого Леоніда Ілліча, партії і уряду». При цьому «вони» тепер не всемогутні, не страшні-жахливі — тепер «вони» є втіленням усіх пороків і об’єктом насмішок та знущань нашого гордого «я». Єдина біда в тому, що цих «вони» занадто багато, вони оточують «я» скрізь, і цьому «я» залишається лише посміхаючись розводити руками.
Можна сказати, що в Україні склалася цікава політико-соціальна модель. У ній є «кратія» — влада зі своєю вічно молодою і безтурботною елітою — але немає демосу, тобто немає громадян. І «кратія», і «демос», коли у них питають, чому тут так не затишно живеться, тепер показують на «них». Це «вони» в усьому винні. Ніхто, правда, не знає, хто саме ці «вони». Цей модифікований радянський страх називається страхом свободи, страхом відповідальності за свою долю і долю своєї країни.
Проста мантра
Цікаво, що цей Вірус все ж таки потроху виліковується. Як зараз пам’ятаю його форму, яка призводила до того, що нормальна здорова людина раптом ні з того ні з сього починала бурмотіти «ці вже наворувалися, інші прийдуть, знову почнуть». Це закляття повторювали всі від мала до велика на виборах у 1994-му. Потім воно кудись поділося — як стало зрозуміло, що «наворуватися» неможливо. Потім яскраво спалахнуло і кілька років радісно сяяло відчайдушне «ну що я можу один». Воно сильно зблякло й скрутилося, коли ці «одні» добровільно, не змовляючись, вийшли на Майдан і вразилися своїй кількості. Тепер Вірус існує у формі «з нашим народом не можна…» — далі вставити, що саме. Я чую це від політиків, політологів, банкірів, журналістів, таксистів, випадкових попутників, бабусь біля під’їзду і навіть гопників, якщо з ними по-душевному поговорити. Тобто, він-то особисто все розуміє, він-то особисто за все хороше, але з нашим народом не можна.
Я ніяк не можу знайти цього народу. Дуже хочу з ним познайомитися. Дуже.
Ах, так, я ж обіцяв мантру. Коли у вас виникне порив сказати щось про народ, з яким «не можна», станьте перед дзеркалом і повторюйте: «З нашим… зі мною… не можна. Він… я маю на увазі, я… тупий. Він вкраде… я маю на увазі, я вкраду. Він… я маю на увазі, я не розумію… Йому… я маю на увазі, мені… потрібна тільки палиця…» — ну і далі, мірою фантазії. Дивіться прямо собі в очі, дихайте рівно, ноги на ширині плечей. Допомагає.