На думку автора цих рядків, в українській політиці не відбувається нічого нового десь із 2002 року. Тобто, все, що відбувалося потім, було легко прогнозованим і цілком передбачуваним. Майдан був єдиним винятком (і винятком, безумовно, приємним і позитивним). Після Майдану все знову пішло по протореній колії. Безнадійний, у сенсі реальних змін, Ющенко був очевидним з моменту його появи в політиці — з 1996 року, руйнівний популізм Тимошенко — з моменту її боротьби з Лазаренком і навіть раніше, з моменту, коли ця пані очолювала «тіньовий уряд» партії «Громада».
Проте, незважаючи на всю очевидність «великої картинки», всередині неї політичне життя все-таки було, і, як належить, складалося воно з подій. Тобто, щось відбувалося, життя кипіло і зміст його міг змінюватися. Ось Віктор Андрійович узяв і розпустив Раду у 2007-му році. Міг же й не розпускати. Але розпустив. На загальній картині закономірностей це майже нічого не змінило, наслідки розпуску і нерозпуску майже не відрізнялися б, але все-таки шанси на якісь внутрішні процеси і зміни були. Справа могла повернутися так, щоб раптом із цієї події щось виросло таке, про що злий автор цих рядків міг би потім сказати: «в українській політиці не відбувається нічого нового з 2007 року». Не з 2002-го, а все-таки з 2007-го. Ну, наприклад, могли ж ті, кому треба, настояти на дотриманні Конституції при формуванні нової більшості після позачергових виборів. Глядишь, «тушки» б надалі не так легко прижилися…
Таких прикладів можна навести багато. Однак, із воцарінням Януковича з політичного життя події зникли. Це, звісно, моя особиста думка і навіть відчуття. Це як цокання годинника. Ви ж не відзначаєте кожну секунду, ви відзначаєте ті секунди, коли щось стається, коли щось вас дивує, а дивують нас ті речі, які могли й не статися або статися інакше. Так от, у цьому сенсі Україна позбавлена політичних подій. Кожен день ви очікуєте від держави нових гидот і отримуєте їх у повному обсязі. Цок-так, нічого нового. Тимошенко запроторили до Буцигарні з політичних мотивів. Не дивно. Луценку дали чотири роки і ще поглузували з «конфіскацією». А чого ви хотіли. Мажори вбивають людей своїми машинами. Зрозуміла річ. Менти катують, калічать і вбивають. Нормально, вони ж менти. Кожен день ухвалюються нові закони, що попирають нашу свободу і людську гідність. Ну так, а як же інакше. Цок-так.
Тільки нещодавно я зрозумів, чому відчуття відсутності подій таке повне. Справа в тому, що є ж і інша сторона процесу. Є так зване суспільство. У нормальному і здоровому вигляді воно вирує і переливается фарбами, і політика лише піна на його поверхні. У нас же (це знову-таки, особиста думка) це одне й те саме явище, просто в різних декораціях. Наше суспільство й досі готове битися через те, чи був Бандера героєм, чи ні. І взагалі, його дуже цікавить історія і «історична справедливість». Головний ворог у нас — Табачник. З тієї ж причини. Ось закрили виставку в Могилянці, здавалося б, питання, яке вирішене багато років тому — тобі може не подобатися та чи інша «мазня», але це не привід закривати виставки, а закриття називається цензурою. Але ні! Ціла дискусія розгорілася! Або ось якийсь свободівець щось мямлив на адресу співачки Гайтани. Очевидна ж річ — расизм він і є расизм, але ні, Капранови пишуть нам, що ксенофобії в Україні немає, тому що, ну я вас благаю. І справа Гайтани, виходить, вигідна ворогам України. Тобто справа не в насильстві як такому, а в тому, хто його здійснює. Вітаю вас, Капранови, Янукович — ваш президент. Ось, здається, в чому справа. Усі ці роки «суспільство» і «влада» йшли назустріч одне одному, і ось вони нарешті зустрілися. І тепер, як ніколи, очевидно, що це просто відображення в дзеркалі, дві сторони однієї монети, стрічка Мебіуса або будь-яка інша подібна аналогія, яку читач сам собі придумає. Суспільство і влада співають одну пісню, просто партії в хорі в них різні. І здається, що десь на рівні підсвідомості «суспільство» починає жахатися своєму відображенню. Але ще не розуміє, що це таке. Звідси й істерика, і відчайдушність, і крик. Крик такий голосний, що вже не відрізниш від мовчання.
Тому, за моїми (знову ж таки суб’єктивними) відчуттями, зараз усе зупинилося. Навколо тиша, без сенсу і змісту. Питання лише в тому, чи існують десь поза Фейсбуками хоч якісь люди, якийсь рух, який би у змістовному сенсі відрізнявся від нинішньої влади і її суспільства. Або, можливо, варто сподіватися на те, що люди нарешті зрозуміють, що «влада» — це зла карикатура їх самих. Не знаю. Поки що я нічого не бачу. Тобто, бачу повний ступор. Соціально активні люди й досі працюють на свою партію в хорі. Вони шукають для суспільства «спільну об’єднуючу ціль». Вони обирають собі Доброго Царя. Вони думають, що політично ухваленими законами можна змінити людей. Вони вважають легітимним нав’язувати дорослим людям, як їм жити, кого любити, і взагалі — чим займатися. Але Віктор Федорович вже робить усе це. Вам не подобається? А чому?